Читати книгу - "Байки проти ночі"

не брав участі в розмові. — Він побачив цього привида, і його серце розірвалося. Ось так… Бац!.. І все.

— Скільки йому було років? — тихо запитав із темряви Тарас, старший за мене на три роки.

— Тринадцять.

— Такий здоровий і так злякався? — здивувався Богдан, соваючи під ковдрою ногою в гіпсі.

— Авжеж, — знизивши тон до ледве чутного шепоту, відповів Андрій. — То ж був справжній привид.

— Навіть дорослий міг би за не фіг обкакатися, — хрюкнув Тарас, але його ніхто не підтримав, і потім упродовж цілої хвилини в палаті висіла тиша, що порушувалася лише гудінням вогню у грубці.

Раптом жахливий здогад ворухнулася у мене в грудях: чи не на тому самому ліжку, що дісталося мені, помер хлопець, який бачив привида? Саме на тому місці, де я зараз лежу? Навіть думка про це була настільки моторошною, що я ні за що на світі не зважився б спитати про це вголос.

— Він сьогодні обов’язкове прийде, — з похмурою впевненістю сказав Антон. — Може, не захоче показуватися, але точно прийде.

— Чому? — запитав я.

— Так, справді, звідки ти це взяв? — підтримав мене десятилітній Тхорик. Не пам’ятаю, як там назвали його батьки, але сумнівно, щоб я взагалі хоч раз чув його справжнє ім’я — ми завжди звали його Тхориком. І медсестри теж. Він дійсно схожий на тхора.

— Тому що він завжди приходить, коли з’являється новенький, — сказав Ігор. — Хіба ти забув?

— Ох, бля!.. — злякано видихнув Тхорик. — Точно, бля, щоразу.

Одразу кілька голосів підтвердили безперечну правдивість цих слів.

— Тоді хоч би він не став показуватися, — як заклинання промурмотів хтось.

— Коли я тільки сюди приїхав… — продовжив було Тхорик, але раптово Андрій цикнув на нього й піднявся на ліжку.

— Заткнися… Здається, я щось чую.

Ми всі заніміли, дивлячись на нього в такому напруженому чеканні, що запросто можна було забути про необхідність дихати.

— Туди її!.. — Андрій різко підскочив (готовий посперечатися, що не тільки він, судячи з дружного скрипу пружин) і стрибнув з ліжка на підлогу. — Він уже тут. Він зачепив мене… за руку… — Андрій підбіг до мене й присів навпочіпки, обіпершись ліктем на матрац.

— А в тебе тут тепліше.

— Нічого не видно… — сказав я, пильно придивлячись до спустілого ліжка. Навіть Антон з Ігорем — сусіди Андрія — не витримали, вилізли з-під своїх ковдр і повільно задкували від його ліжка. Слово честі, хай якою дивною була їхня поведінка, тієї миті моє серце трепетало біля самого горла.

Раптом штора над ліжком Андрія почала смикатися. Усе сильніше й сильніше, наче чиясь рука намагалася її відвести з протилежного боку, але ніяк не могла вхопити край товстими слизькими пальцями. Саме так, залишаючись увечері наодинці у нашій з Дімою кімнаті, я багато разів уявляв появу злого й жахливого…

За мить штора одним сильним ривком від’їхала до половини, відкриваючи темне вікно з патьоками бруду на склі й доріжками стікаючих униз дощових крапель знадвору.

— Він прийшов, — уп’явся в мою руку Андрій. — Він уже тут…

Коли дверцята тумбочки розкрилися з глухим стукотом, я був майже на межі… Але тут дещо трапилося. Дві очевидні, але на якийсь час залишені поза увагою обставини — награний жах старших хлопців і метушня між ліжками Антона й Андрія, які щось замислили, незадовго до того, як медсестра відвела мене на огляд до лікарки, — раптом стали в моїй голові на свої місця. І, замість того, щоб заволати, я хіхікнув…

Андрій поруч зі мною якось раптом розслабився, відпустив мою руку і повільно підвівся.

— А, чорт! Він таки бачив нитку, — розчаровано відмахнувся Антон, лягаючи на своє місце слідом за Ігорем, немов актор, що сходить зі сцени, проваливши спектакль. — Казав же я тоді тобі: залишся в дверях.

Андрій затримався біля мого ліжка, ніяково переступаючи з ноги на ногу, і з якоюсь надією в голосі, що здивувала мене, запитав:

— Ну було хоч трішечки страшно?

— Угу, — зізнався я. — Трохи було. Особливо спочатку.

Одна з переваг наявності Старшого Брата (не на рік чи два, а по-справжньому старшого) — це ні на мить не засумніватися, що просто зараз під твоїм ліжком аж кишить зграя усякого жаху, від зубастого Буки до Чорної руки, що виповзає, аби задушити когось безмісячної ночі; ну а в шафі, звісно, на тебе вже давно чекає зголоднілий мрець. Коли я постаршав, то шалено шкодував, що народився Молодшим Братом і під рукою немає нікого підходящого, щоб налякати до усеру. Господи, як же я страждав!

Так ось. Може, того вечора я трішечки здрейфив… Але все ж таки то було здорово, ще й як! Усе одно, що торкнутися до моторошної й водночас чудової таємниці.

Коли всі знову повлягалися, Ігор сказав:

— Гаразд, проїхали, — він подивився на Антона: — Ти з нами останню ніч. Тож розкажи свою історію про жінку в чорному.

— Про ту, що на картині? — уточнив Тхорик.

— Так.

Мені дуже хотілося послухати цю історію, але, схоже, її вже всі тут знали й навіть не раз чули. І неначе на доказ цього Тхорик став канючити, щоб Антон розповів щось новеньке.

— Юра ще не чув, — сказав Ігор. —