Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

з кишені посвідчення із золотими літерами «ПРОВОКАТОР» на червоній шкоринці, і, ніяковіючи, подасть його хлопцям. Неждана справді зніяковіла, однак з гідністю заперечила:

— Нічого подібного.

Її підтримав чорнявий велетень.

— Та ти глянь на неї! — закликав він блондина. — Це дитя ще в школі вчиться. Ні, вона не провокатор. Вона просто руде янголя.

Із цими словами він нахилився, чмокнув її у щічку, а правою рукою розміром з екскаваторний ківш ляснув Неждану по попі, надаючи необхідного прискорення.

— Давай, біжи до своїх підручників.

Дана побігла, але не до підручників, а до тітки, і, захекана, ковтаючи слова, поспіхом спитала, чому голодують студенти.

Тітка Олена ніколи не любила зайвої патетики, але того дня стиха виправила небогу:

— Не «чому», а за що. За свободу.

Тим часом свобода повернулася до своїх захисників не найкращим боком. Так чи інакше обривалися роками налагоджені зв’язки; в Україні, згідно із задумкою кремлівських диктаторів та вигодою Держплану, майже не було підприємств із замкненим у межах власних кордонів циклом виробництва. Промисловість конвульсивно смикалася, як тяжкохворий, якому нагло відключили апарат штучного дихання. З магазинів зникли геть усі продукти; чергу за хлібом люди займали з шостої ранку, а за прилавками, заваленими консервованою морською капустою, разом із бляшанками припадали пилом продавці. Почалася інфляція — те, що раніше було терміном, який мешкав виключно на сторінках підручників із політекономії та в газетних статтях про «загниваючий капіталізм» і «дикий Захід», зістрибнуло з паперу, вишкірило відрощені зуби й заходилося шматувати зарплати та пенсії. Введення карткової системи з відривними купонами мало б поліпшити продовольчий стан республіки, але якщо й поліпшило, то цього ніхто не помітив. Утім, головного болю працівникам торгівлі ця новація, безумовно, додала: озброєні ножицями й матом крамарі вирізали крихітні паперові квадратики, без яких гроші фактично стали недійсними, потім, уже після зміни, розкладали їх за зазначеними на них номіналами і пильно стежили, щоби сума виторгу збігалася з сумою купонів. Робилися ці підрахунки після закриття магазину, і не дивно було побачити освітлені десь опівночі вікна склепу, за якими метушилися озвірілі від криків, сварок та перенапруження продавці.

Однак для переважної більшості людей усі ці негаразди самі собою відійшли на другий план. Вони сприймались, як щось тимчасове, що слід перетерпіти, аби далі було все гаразд. Одного чудового липневого дня біля київської міської ради злетів у небо синьо-жовтим птахом національний прапор України. Запахло волею, і від тих незнаних раніше пахощів паморочилася голова. Газети наввипередки друкували сенсаційні матеріали — про культ особи Сталіна, про радянські концтабори, про життя партійної верхівки, і факти ці поволі привчали народ думати. Багато хто лякався цієї «зливи гласності», однак ховати голову в пісок було вже запізно — її струмені сікли сплячих українців, як батоги. І люди прокидалися.

До всього, що діялося навколо неї, Дана ставилася по-філософськи. Маючи суто математичний склад розуму, вона добре усвідомлювала: те, що більше не може існувати, зникає. Вона не надто захоплювалася історією, бо те, що було колись, її не цікавило, але на одному з уроків вона почула те, що запам’ятала на все життя. Усі імперії рано чи пізно розвалюються, сказала сива вчителька юним «технарям», засмученим через те, що їх змушують витрачати дорогоцінний час на Ехнатонів, Тутанхамонів і подібних фараонів. Немає сумнівів, думала Дана, до болю в очах вдивляючись у сіру стіну дощу, що Радянський Союз — це імперія, час якої закінчився. Це — закон, хоча й історичний, а закон можна певний час ігнорувати, але не можна обійти.

З материної спальні, де вже доволі довго панувала підозріла тиша, раптом почувся якийсь дивний звук, схожий на рипіння їхньої старої віконної рами. Якби це було влітку, Неждана й оком не кліпнула б, однак уявити собі, кому знадобилося відчиняти вікно на початку вельми холодного листопада, було досить важко. Певно, їм дуже там жарко стало, маючи на увазі коханців, фиркнула Дана сама до себе і вже хотіла знову втупитись у мокру шибку, коли нарешті почула, як повертається ключ у замковій шпарині вхідних дверей.

Глава 3

Олена повісила дивом не забуту парасольку на прибитий прямо до стіни гачок і ледь помітно збрижила кирпатого, в ластовинні, носа. Міцний аромат неймовірно різкого чоловічого одеколону, змішаний із тютюновим димом та смородом зашкарублих шкарпеток, сповістив чітко, як диктор: у них гість. Той, що гірше татарина. Принаймні для неї та Дани, бо для Майї, без сумніву, це дуже бажаний і неодноразово званий візитер. Черговий і, мабуть, останній на цьому тижні шанс. Що ж, Майю зрозуміти легко. Втім, і її, Олену, теж не складно. Йдеш собі додому, втомлена і зболена, повзеш, можна сказати, відчиняєш двері, і вже з передпокою на тебе тхне козлятиною.

«Дім, милий дім…»

Олена зітхнула. Вона не була святою — настільки, що її навряд чи прийняли б до монастиря бодай послушницею, але її чоловіки принаймні милися дочиста — завжди. І тоді, коли мило видавали за талонами, І тоді, коли воно зовсім зникло з продажу, і талони годилися лише на ерзац туалетного паперу. А ще вона ніколи не приводила кавалерів додому. Це було табу, з якого зле кепкувала Майя, однак Олена знала, як «Отче наш»: там, де її небога, чоловікам не місце. Життя ще візьме своє, і не варто його квапити. Всьому свій час, а поспіх справі не зарадить.

Легка на згадці Дана прожогом вискочила в коридор саме вчасно, аби побачити, як тітка, ще не роздягнувшись, бореться зі своїми черевиками, і несхвально підібгати вуста. Плащ Олени так просяк водою, що здавався чорним, а не світло-сірим, ряба, як курка, шовкова хустина сповзла їй на ліве вухо і здавалася якоюсь піратською косинкою, зухвалою навіть на