Читати книгу - "Чарівна брама"

Якове. Тільки ще багато чого не вмію. От і до вас через це втрапив.

— Не кажи «не вмію», а кажи «навчусь». І не вважай, що через «щось» втрапив. Бо це не «щось», а Той-хто-над-нами всіма вирішує, де кому бути. Ну, а як чого не знаєш, то питай.

— Питаю, дядьку. Чого той вовк, що вчора темряву в лісі розігнав, знову людиною не стане? Бо я бачив, як один козак спочатку вовком обернувся, а потім соколом, і знову людиною.

Дядько озирнувся і з повагою глянув на Богдана:

— О, так то ти із самим козаком Мамаєм зустрічався! А я думаю, чого це мене вітер Степовий до колодязя завернув, хоча й воли пити не хотіли. Ну, Мамай — то справжній характерник. Він не те що соколом чи горностаєм обернутися може, а навіть мурахою, як треба. Колись мишенятком прикинувся, прошмигнув до поганців у стан і всі тятиви у луків поперегризав. Уранці козаки налетіли, бусурмани за луки — а ними хіба що ґедзів від коней відганяти можна. А вже стрілу на льоту піймати — то для Мамая дитяча забавка. Зате від його стріли ще ніхто ухилитися не зміг. Недаремно до нього Ох найкращих учнів своїх посилає.

— Я знаю… тобто я сам бачив, як Мамай із лука стріляв.

— Воно й справді, краще один раз побачити. А тепер про вовків послухай. Як ти з Києва, то у вас там цього добра немає. Хіба що попід валами. Як характерник на вовка перекидається — то одне. Вдарився об землю — вовк. Знову вдарився — людина. Або пташка чи навіть муха, як захоче. А є ще вовкулаки. То інше. То або наврочено людині злим чародієм, або інший вовкулака його вкусив. Або за гріхи великі його на рік на вовка обернули. А буває, від великої туги обертаються. Я колись від кума пізно йшов, ніч темна, місяць за хмарами, бреду навпомацки. Коли чую: хтось мене доганяє. Обернувся — якась постать. Чи то звір, чи то людина навпочіпки.

— Злякалися?

— Та ні, я спершу на кума подумав. Бо він у мене жартівник. Бувало, змолоду одягне кожуха навиворіт і дівчат на вулицях увечері лякає. Я придивився: ну точно кум у кожусі. Бо у вовка задні ноги колінами назад, а тут коліна вперед, як у людини. Кажу: «Степане, що за жарти, я ж тобі не дівка, і ти вже не парубок». А воно так жалібно заскавчало, вдарилось об землю і стало на рівні ноги. Тут місяць з-за хмари вийшов, дивлюся: добрий Боже, Степан, та не той.

— А який же?

— Не кум, а парубок із сусіднього села. У нього третього літа поганці наречену вкрали, він з рік побивався-побивався, аж почорнів весь. А потім десь зник. Виявляється, він з того горя на вовка обернувся. Оббігав увесь степ, шукав. Та так і не знайшов. Ходити б йому до смерті у вовчій шкурі, якби я випадково його на справжнє ім'я не назвав. Він мені: «Спасибі, дядьку, що пізнали». А я йому й «на здоров'я» сказати не можу — заціпило. А тебе б не заціпило?

Богдан спробував уявити себе на місці дядька Якова і не зміг. Навіть після того, що вже встиг побачити у цьому дивному світі. Ну, наприклад, чи зміг би він без страху йти кудись у повній темряві? Адже у Києві, приміром, навіть серед ночі хоч один ліхтар на всю вулицю, але горить. І лампочки у під'їздах увімкнені. А в магазинах, навіть замкнених, як правило, охоронці сидять. Ледь щось недобре помітять — одразу в міліцію дзвонять. Запитати б у дядька, хто у них замість міліції, та він, напевне, і слова такого не знає.

А дядько Яків наче прочитав думки Богданові, бо продовжив пояснення:

— Миха. Він за порядком слідкує. Ну, а ті вовки, які Мисі служать, перекинчиками називаються. Їх не наші, людські чаклуни обернули на звірів, а сам Перун своєю блискавкою. На що вже Миха сильний, що всі звірі його бояться і підкоряються, але й він цю зграю не розчаклує. Вони назад на людей обернуться лише тоді, коли Перун захоче. А він не поспішає, бо на них, коли вони ще варварами звалися, найстрашніший гріх ліг — безвинна кров. То ж так: хочеш бути людиною — не гріши.

Воли у дядька Якова були вчені, бо коло річки зупинилися самі. Обидва береги були пологі, і крізь чистісіньку воду просвічувалося дно. Тільки на тому боці від густих очеретів лягла чорна тінь.

Від великої плакучої верби на тому боці річки почулося пискляве: «Хі-хі!» Гілки загойдалися, між них визирнуло дівчаче обличчя з розпущеним зеленкуватим волоссям.

— Дядьку Якове, дядьку Якове, — тоненьким голоском завело дівча, — а йдіть до нас, пограємося в довгої лози…

— Е-е-е… і не соромно тобі? — докірливо зітхнув дядько Яків. — Уже не тільки вночі, а й серед білого дня людям спокою не даєш?

— А що робити, як мені нудно? — закопилила губку зеленоволоса дівчина. — Вдень не спалося, бо на березі якісь коні дуже вже копитами тупотіли…

Дівчина почала розгойдуватися на вербових гілках і заспівала:

Ой до мене Яків приходив, Коробочку раків приносив. А я тії раки забрала, А Якова з хати прогнала!

— Дражнись, дражнись, — махнув рукою дядько Яків. — Скажи краще, чи