Читати книгу - "Степовий найда"

Сілзбі залишалося для нього далеким і не зовсім зрозумілим. Кларенсу шкода було Сюзі — її захоплення здавалося просто смішним.

Вершник, що привіз Кларенса, — очевидно, начальник каравану, — зайшов у намет і вийшов звідти разом з пишно вбраною дамою. Вони на ходу обмінялися кількома словами, певно, мова йшла про дітей. Але Кларенс не вслухався в те, що вони говорили: він був надто захоплений зовнішністю молодої леді…

Мало того, що вона була дуже гарна, але й вбрання її вражало бездоганною чистотою, волосся було старанно зачесане, а прикрашений бантом фартух не поступався в охайності перед сукнею. Вона вибігла наперед і, чарівно посміхаючись, взяла на руки здивовану Сюзі, і Кларенс так зрадів за свою маленьку супутницю, що навіть не помітив, що на нього леді не звернула ніякої уваги.

Бородатий чоловік, розуміючи незручність такого становища, підійшов до леді — це, певно, була його дружина — і шепнув їй щось на вухо, — що саме, Кларенс не чув, але леді, мило надувши губки, сказала:

«Так, але ж це його обов'язок», після чого підійшла до Кларенса і з тією ж чарівною посмішкою поклала свою маленьку білу руку йому на плече.

— Це ти піклувався про маленьку? Вона справжнє янголятко, правда ж?

Кларенс зашарівся від задоволення. Він був дуже радий, що Сюзі так сподобалась цій пишній вродливій жінці.

Леді забрала дівчинку до себе в фургон, і через деякий час Сюзі вийшла звідти вмита, з завитим волоссям, в бантиках, як лялька. Кларенс лишився з чоловіками.

— Ну, хлопчику, ти ж мені ще не сказав, як тебе звуть?

— Кларенс, сер.

— Це тебе Сюзі так зве. А далі як?

— Кларенс Брант.

— Чи ти не родич, бува, полковника Бранта? — неуважно кинув другий.

— Це був мій батько, — відповів хлопець, і обличчя його прояснилося: виходить, хтось із них знав його батька, і він відчув себе вже не таким самотнім.

Чоловіки перезирнулися. Начальник каравану глянув з цікавістю на хлопця і сказав:

— Отже, ти син полковника Бранта з Луїсвілля?

— Так, сер, — відповів хлопчик, невиразно відчувши якусь неприємність. — Але він уже помер, — додав він.

— Он воно як! А коли ж він помер?

— О, давно вже! Я його майже не пам'ятаю. Я був тоді зовсім маленький, — сказав хлопець, ніби виправдуючись.

— То ти, виходить, не пам'ятаєш батька?

— Ні, — промовив Кларенс. Він почав відповідати з впертістю, властивою вразливим дітям, коли їм бракує вміння висловити свої почуття. Він майже нічого не знає про батька, і це викликає якусь підозру у цих людей, йому стало особливо прикро, коли один з чоловіків, який, певно, не зрозумів його або не повірив йому, відвернувся і засміявся.

— А як ти потрапив до каравану Сілзбі? — запитав перший чоловік.

Кларенс, як завчений урок, коротко повторив, що він жив з тіткою в Сен-Джо, що мачуха влаштувала його в караван Сілзбі і, що в Каліфорнії, куди прямував караван, він мав зустрітися з кузеном. Він і сам розумів, що суха й нецікава розповідь буде не на його користь, але що ж поробиш.

Перший із співбесідників, начальник, замислився, потім глянув на засмаглі руки Кларенса. Раптом обличчя його знову освітилося добродушною посмішкою.

— Ти, певно, голодний?

— Так, — ніяково відповів Кларенс. — Але…

— Але що?

— Я хотів би трошки помитися, — промовив він невпевнено, подумавши при цьому про чистий намет, про охайну леді, про бантики в кучерях Сюзі.

— Ну, звичайно, — схвально кивнув головою його співбесідник, якому це, видно, сподобалось. — Ходімо зі мною. — І він привів його в фургон, де замість бляшаного таза і простого мила, до яких Кларенс звик в каравані Сілзбі, хлопчик побачив умивальник з фарфоровою мискою і брусок пахучого мила. Стоячи поруч, чоловік не без задоволення спостерігав, як хлопець миється, від чого Кларенс почував себе не зовсім зручно.

Раптом він знову запитав.

— А ти пам'ятаєш дім свого батька в Луїсвіллі?

— Трошки, сер, адже це було так давно.

Кларенс пам'ятав, що той дім зовсім не був схожий на будинок, в якому він жив в Сен-Джо, але вроджена соромливість не дозволяла йому вдаватися в подробиці. Все ж він сказав, що, на його думку, будинок був великий. Почувши таку скромну відповідь, чоловік подивився на хлопця ще пильніше.

— Отже, твій батько — полковник Гамільтон Брант з Луїсвілля, правда? — ще раз перепитав чомусь чоловік.

— Так, — сумно відповів Кларенс.

— Гаразд, — весело сказав його новий друг, немов бажаючи відігнати якусь нав'язливу думку. — Ходімо вечеряти.

Коли вони ввійшли до намету, Кларенс помітив, що стіл було накрито лише для господаря, його дружини та ще одного чоловіка, якого вони звали просто Гаррі, сам же Гаррі звертався до них не інакше, як «містер Пейтон» і «місіс Пейтон». Усі інші, чоловік дванадцять, розташувалися біля табірного вогнища і, як видно, не скучали там. Якби у хлопця була можливість вибирати, він, звичайно, приєднався б до них — почасти тому, що, як йому здавалося, так зробив би всякий мужчина, а почасти тому,