Читати книгу - "Співучасть у злочині"

числі при ексцесі виконавця (ч. 5 ст. 29 КК України) і добровільній відмові організатора, підбурювача і пособника (ч. 2 ст. 31 КК). Уперше на законодавчому рівні регламентуються питання призначення покарання за злочин, вчинений у співучасті (ст. 68 КК України). Значно розширено межі дії норми, що визначає перелік обставин, які обтяжують покарання (ст. 67 КК), зокрема, шляхом включення до них: вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою, організованою групою (п. 2 ч. 1 ст. 67 КК).

Особлива частина КК України включає 107 статей, де груповий спосіб злочинного посягання виступає кваліфікуючою або особливо кваліфікуючою обставиною. Крім того, поряд із бандитизмом (ст. 257 КК) законодавець установив відповідальність за створення непередбачених законом воєнізованих або збройних формувань (ст. 260 КК), за створення злочинної організації (ст. 255 КК), за створення терористичної групи чи терористичної організації (ч. 1 ст. 2583 КК), що є істотним кроком у посиленні відповідальності за організовані форми злочинної діяльності.

Чинний КК України закріпив більш чітку класифікацію проявів спільної діяльності винних, виокремивши в межах групових об’єднань чотири їхні різновиди: групу осіб, групу осіб за попередньою змовою, організовану групу і злочинну організацію (ст. 28 КК України). Причому остання форма організованої злочинної діяльності вперше знайшла закріплення в українському законодавстві про кримінальну відповідальність.

Визнаючи підвищену соціальну небезпеку організованої злочинності, не слід занадто її перебільшувати та вважати репресивні заходи єдиним порятунком. Принцип «краще запобігти, ніж карати» має зберігатися й у справі протидії організованій злочинності. Не слід забувати, що далеко не всі організовані злочинні групи є кланово-мафіозними формуваннями. Запобігання організованій злочинності здійснюється, головним чином, оперативно-розшуковими засобами за допомогою громадськості, ЗМІ та інших соціальних інститутів. Протидія цьому негативному явищу не обіцяє легких та гучних перемог[39].

1.2. Кримінально-правове значення інституту співучасті у злочині

У теорії кримінального права спеціальне призначення інституту співучасті трактується неоднозначно.

Так, П. Ф. Тельнов зазначає, що специфічна роль цього інституту полягає в тому, що в нормах про співучасть: а) розкриваються загальні об’єктивні і суб’єктивні ознаки, властиві всім випадкам спільної злочинної діяльності; б) обмежується коло осіб, відповідальних за цю злочинну діяльність; в) встановлюється порядок відповідальності при умисному вчиненні злочину з виконанням різних ролей; г) вказуються особливості призначення покарання співучасникам[40].

На думку В. С. Прохорова, інститут співучасті, крім закріплення критеріїв призначення покарання співучасникам, визначає коло злочинних діянь, не передбачених нормами Особливої частини КК і встановлює принципи відповідальності за них[41]. Аналогічну позицію займають Н. Ф. Кузнєцова та ін[42]. Так, М. Д. Шаргородский вважав, що у разі, якщо в діях кожної з осіб, які вчинили спільно злочин, містяться всі ознаки складу конкретного злочину, передбаченого статтею Особливої частини, для кваліфікації їх діянь в інституті співучасті немає потреби. Тому він пропонував виключити з інституту співучасті співвиконавство, у тому числі й групову злочинну діяльність[43].

Розвиваючи цю точку зору, Ф. Г. Бурчак ще більше звужує межі інституту співучасті. Він пропонує розглядати норми закону про кримінальну відповідальність, що містять положення про співучасть у злочині як покликану врегулювати відповідальність співучасників злочину при розподілі між ними ролей, тобто як інститут Загальної частини кримінального права, і не намагатися втискувати в її межі ті спеціальні приписи КК України про спільну злочинну діяльність, що містяться в Особливій частині Кримінального кодексу[44]. Таким чином, Ф. Г. Бурчак виключає з інституту співучасті не тільки співвиконавство, але й співучасть особливого роду — передбачену в Особливій частині КК як кваліфікуюча обставина певних складів злочину.

Подібне розуміння призначення інституту співучасті викликає заперечення, оскільки співучасть не можна вважати новим злочином, тобто таким, що не передбачений конкретною статтею Особливої частини КК.

Співучасть є особливою формою злочинної діяльності за якої дві чи більше особи вчиняють один із умисних злочинів, передбачених Особливою частиною КК. У деяких випадках це враховує і сам закон про кримінальну відповідальність, конструюючи в межах Особливої частини КК склади, що передбачають кримінальну відповідальність за вчинення конкретних злочинів групою осіб, групою осіб за попередньою змовою, організованою групою і злочинною організацією. Отже, норми про співучасть не можна розглядати у відриві від норм Особливої частини, тому що «вона (співучасть) характеризує форму, що може прийняти умисний злочин, передбачений Особливою частиною Кримінального кодексу»[45].

Тому слід погодитися з П. Ф. Тельновим, на думку якого, норма Загальної частини про співучасть «є, власне кажучи, ключем для розуміння законодавчої характеристики окремих складів спільної злочинної діяльності»[46].

Таким чином, спеціальне значення інституту співучасті в загальній системі кримінального права України полягає в тому, що він:

— визначає об’єктивні і суб’єктивні ознаки, що характеризують вчинення умисного злочину