Читати книгу - "Оаза в льодах"

домогтися, щоб вони передавали наповнені кошики з рук у руки, наче конвеєром, але не вийшло. Кожен працював самотужки: нагребе землі, піску чи накидає каміння — і гайда.

… День по дню насип ставав усе вищим та вищим.

Так працювали вони місяців три.

Нарешті кинуто останні корзини землі, і на будівників дихнув гострий вітер із безмежної снігової пустелі. Якусь хвилину вони зачудовано дивилися на сліпучо-білу поверхню, а тоді з криками кинулися вниз.

Одягнувши свою теплу «шкіру», Панас зійшов на льодовик. Далеко внизу потопала в імлі тепла оаза — Долина Життя, а перед ним біліли несходимі сніги. Десь у цьому безмежному просторі на станціях «Мирний», «Схід», «Піонерська» працюють його товариші… Коли б оце вони знали, що Панас живий і здоровий! Прилетів би прославлений льотчик Іван Черевичний… Але як сповістиш?

Вирушити самому пішки — вірна загибель у снігах. Ждати, поки на оазу натрапить хтось із дослідників? Теж нерозумно. Так можуть пройти десятиліття…

І раптом у хлопця блиснула думка:

«А що, як наш загін сейсмічної розвідки продовжує… Ну, звичайно! Апарати зареєструють вибух…»

Вирішив зробити кілька вибухів через однакові проміжки часу — може, здогадаються… Порахував — лишилося одинадцять зарядів. Чи гахнути всі разом? Ризиковано. Якщо апарат, приміром, саме виключений, то вся вибухівка пропаде марно.

Перший вибух… Він пролунав дзвінко, голосно, стрясаючи повітря і лід. Потім — другий, третій…

Сумка спорожніла. Лишився один заряд. Вийняв його, потримав у руці, немов прощаючись, подумав-подумав і поклав назад. А може, ще знадобиться.

Важко зітхнув і помалу зійшов униз.

Біля підніжжя гори лежали ниць перелякані тубільці.

* * *

Почувши гуркіт потужного мотора, Панас, задихаючись від хвилювання, кинувся до льодовика. Холодний вітер наче товченого скла сипнув в обличчя. Гудіння обірвалося. Вдивляючись у далечінь, Панас тремтячими пальцями став застібати куртку, але ніяк не міг попасти ґудзиком у петельку. Перед ним простяглася пустельна рівнина — хоч би цяточка де-небудь! Може, то йому вчулося? Стільки ждати, думати про це, то певно, що… Знову загудів мотор! Панас аж стрепенувся. Тепер уже сумніву не було. Та он же він, їхній всюдихід, заліплений снігом! Ще проїде мимо…

Кинувся бігти, кричав, махав руками.

Машина зупинилася. Назустріч вискочив сейсмолог.

— То ви прийняли мій сигнал? — закричав до нього Панас. — Цього не може бути! Це неймовірно!

Вони міцно обнялися.

… Про відкриття нової оази сповістили по радіо. Ще до настання довгої полярної ночі сюди прибули два вертольоти — вони доставили комплексну експедицію вчених. Оазу назвали «Інкредібіліс», що по-латині означає — неймовірна.

А ВИ ЩЕ НЕ БУЛИ НА МАРСІ?


І

Щоразу, коли Андрій Розумець заходить на подвір’я обсерваторії, його заполоняє дивний настрій. А особливо увечері. Все тут таке знайоме і заразом якесь незвичайне. Навіть гінкі клени, що натовпом стоять коло входу, здаються ближчими до неба, ніби й вони тягнуться до зірок, прагнуть зазирнути в таємницю всесвіту. А круглі павільйони із шоломами зверху? Урочисто бовваніють у срібному присмерку ночі, ховаючи в собі щось потаємне, важливе й велике.

Розумець іде доріжкою, притискуючи до себе довгастого ящичка. Задерши голову — і як та кепка не впаде? — хлопець дивиться на небо, швидко відшукує Марс. Дарма, що Андрійко ще тільки піонер. Зоряне небо він вивчив добре, і за це його дуже любить дідусь-астроном.

«Закінчиш школу, — не раз казав він, — підеш вчитися на астрономічний відділ…» О, коли б то вже скоріше скінчити школу!

Андрійко дуже хоче стати астрономом і мріє… про міжпланетні подорожі. От хоча б і на Марс. Онде він видніється у небі. Ця загадкова планета різко виділяється на темно-синьому тлі — наче бризка розплавленого металу.

З кожним днем Марс наближається до Землі: надходить час великого протистояння, коли віддаль між ними зменшиться до мінімуму.

Чути приглушене гудіння моторчика. Шолом павільйону, де встановлено найпотужніший телескоп, почав розкриватися. «Дідусь уже прийшов, — подумав Андрійко. — Ну, я ж його сьогодні здивую!»

Хлопець прискорює ходу. Хочеться швидше припасти до окуляра, глянути на загадкову планету. Скільки цікавого бачив на ньому Андрій! Білі яскраві смуги через увесь диск, величезні світлі плями… Але професор невідступно твердить, що Марс — мертве небесне тіло, що його вкривають піски, на яких навіть мох не росте. Та й звідки, мовляв, взятися на Марсі рослинності, коли там майже немає води? Андрійко нагадував дідусеві про полярні «шапки». Професор, у свою чергу, довго пояснював, що «шапки» ті зовсім не снігові. Легесенька намітка з інею, та й тільки. Про це свідчить швидкість її танення. Як тільки починається марсіанська весна, шапка сповзає з планети із швидкістю сорока п’яти кілометрів на добу. А яка атмосфера на Марсі? Приблизно дев’яносто вісім процентів її становить азот; решту — два проценти — складає аргон, вуглекислота і невеликі домішки інших елементів. Серед цих домішок є й сліди кисню, але тільки сліди…

Андрійко не погоджується з таким висновком. Можливо, прилади, які показують склад атмосфери, неточні — може ж таке бути? А найменша похибка призводить до неабияких перекручень; тим паче, що ми спостерігаємо планету із дна глибокого повітряного океану. Насправді на Марсі, мабуть, кисню багато, і є чим дихати… Але все це — зовсім не обґрунтовані припущення, як каже професор. Така наукова суперечка розгоралася мало що