Читати книгу - "Простір Гільберта"

ніг Ерто зграя горобців галасливо метушилась в пожухлій зваляній траві. Кострища дерев підносили до полудневого неба язики зеленого мерехтливого полум’я. На другому боці галявини, під гребенем лісу, де тіпі спустилися вузьким пасмом й накрили чагарник, своєю швидкою ходою йшла Велта і зривала на ходу стеблинки.

— Велта! — гукнув він.

— … елта! — відлунилося.

Ні звуку більше. Спурхнули горобці і стрімко зникли в голубих березових хащах. Він пішов Велті навперейми, через галявину, і виникла звичайна думка, що дуже добре, якщо вони працюватимуть поруч і зможуть бачити одне одного, таж тільки чому він не знав цього раніше? Він побіг, на якусь мить забувши про все те, про що безумовно повинен був знати. Велта навіть не озирнулась. Зупинившись, він вражено спостерігав, як її рука простягнулась за квіткою. Ім’я, що вже майже зірвалося з його вуст, ніби заклякло в повітрі на другому складі, принаймні дівчина, мабуть, не розчула його повністю. Вона підняла голову, очі ніби розширилися від цікавості, що раптом пробудилася, потім у них блиснула сяк-так прихована посмішка, очі засвітились — і згасли. За мить дівчина вже йшла стежиною, опустивши руки. Мляві пальці, що метнулись вгору — до щік, до волосся, — ті ж, Велтині. І дві каштанові хвилі волосся над стрункою шиєю, і лінія обличчя, і, звичайно, очі, але погляд інший, він незбагненно відповідав зеленому просторові за її плечима і світлій бронзі рук. Він перевірив: включив канал і побачив Велту.

— Що трапилось?

Її голос звучав ніби здалека, а обличчя було поруч, ніби їх не розділяли кілометри. Він мовчки розглядав її, ніби намагався побачити в ній щось, раніше недосяжне для нього й приховане від інших. Ґудзик-екран скаламутнів, вкрившись якоюсь електромагнітною поволокою. Поміж ними шуміла над невідомою землею гроза.

— Велто, гроза…

— Атож, я знаю, це в нас. Що з тобою?

— Нічого. Просто захотілося тебе побачити.

— Але ж ми щойно розлучилися, ще й двох годин не минуло!

— Хіба?

Йому здавалося нині, що він колись вві дав цю мить, вслухався в її голос, бачив її обличчя на екрані, — і водночас твердо внав, що цього не було. Якщо міряти земними мірками, йому було двадцять, Велті ледь більше. Вони давно знали одне одного, інакше не бути б їм разом на Кораблі, а ось тепер, з сьогоднішнього дня, — на далекій, проте, вдавалося, знайомій планеті.

— Я вустрів дівчину, дуже схожу на тебе. Тут, щойно.

— А, ось воно що… — Велта посміхнулась. — І ти думав…

— Схожість приголомшуюча, я вголос гукнув її твоїм іменем.

— І що ж?

— Вона навіть не озирнулась. Пішла.

— А в мене поки що нічого цікавого. Але роботи буде багато.

Голос Велти вавмер. Екран погас. Перша розмова після приземлення скінчилася буденно (вона навіть не попрощалась) — так як і сотні розмов на Кораблі, коли їх відокремлювали одне від одного лише кілька метрів.

Містика! Він пам’ятав про Велту завжди, уявляв, що вона скаже з приводу того чи іншого його вчинку (чи вчинку інших). Але не понад те. І інша дівчина, лиш схожа на неї, але в якої не могло бути нічого від Велти, крім зовнішньої подібності, раптом заполонила в його думках чи не більше місця. Ні, не було ніякого ореола. І водночас не було сумнівів: декілька слів, промовлених до неї на цій чужій поки що мові, і рух припухлих губ, з яких злітали співучі м’які ввуки, примушували його знову й знову оживляти ледь вилицювате обличчя, що витало в мерехтінні сонячних променів. Дивно короткий був шлях від лісових синіх дзвіночків і червоних гвоздик, зігрітих у її долонях, до серця.

… Одного разу вони довго розмовляли, і він, здається, піддавшись якійсь химері, незбагненному хвилинному поруху, ледь було не розповів дівчині про все. Він вимовив уже кілька наготовлених фраз про космос, про те, що в деяких казках більше правди, ніж вигадки, про те, що завжди слід бути готовим до зустрічі з незвіданим («адже це цікаво, чи не так?»). Дівчина слухала його уважно, йому лишалось перекинути останню кладку від абстрактності до дійсності, і ось тоді він відчув, що зробити це йому не під силу. Він боявся. Значно пізніше він навіть дивувався, як це він раптом так осмілів. І що б вона подумала про нього? Ніхто не заборонив би йому відкрити істину, тому що право на цей крок лишалося за ним. І якби було потрібно… або хоч здалося, що так треба…

Дівчина нізащо не повірила б. Як не повірив би багато хто. Більш того, їхнім взаєминам, можливо, настав би край. Та й хто б не обурився, коли чисту вигадку наполегливо видають за правду? Він вирішив: пізніше. Виникла несподівана потреба говорити лише правду, не маскуючи її навіть мовчанкою. Та зараз він був безсилим. Через місяць, гадав він, лише не зараз, можливо, через рік («якщо тільки коли-небудь скаже: ти не схожий на інших!..»).

Поки ж вона зіставляла його вчинки із своїми і не могла відкрити того, що було заховане за сімома печатями. Йому навіть подобалося дивитися на світ її очима. Складаючи картотеки й звіти для Корабля, він оцінював події, книжки, все, що створювалося людською цивілізацією, з точки зору засвоєних ним критеріїв, професійно, в розмові ж з нею він міг просто переказувати все смішне з тих же книжок, потішатися і над манерою автора, і над спробами об’єктивно розібратися в пірамідах томів і фоліантів, вершини яких продовжували загрозливо швидко підноситися до небес. Ці дві лінії майже не дотикались одна до другої, не суперечили одна одній, і це його потішало.

І все це трапилося тому, що тоді, в перший день, він розшукав її. Тонучи в траві на тій же галявині, де так легко пройшла вона, прослизнувши, мов марево, Ерто мацав променем вздовж доріг і стежин, поки не знайшов її. Це було вже після розмови з