Читати книгу - "Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці"

вони перешіптувались, тоді замовкали, дивлячись на мене, слухняні й уважні. Вони прагнули продовження вистави. Вони були в залі, а я — на сцені, я грав невідому мені п'єсу, написану для мене невідомим автором. Чи, може, авторкою?

Я відкрив незаклеєний конверт. У ньому лежав згорнутий учетверо аркуш.

Я обережно розгорнув його. Почерк був той же таки, причому, напевне, почерк лівші, а коли ще точніше, то жінки-лівші. Коли я глянув на підпис, у грудях мені закалатало…

Тепер я почав краще розуміти причину підсвідомої недовіри, яку відчув, побачивши ті з лівим нахилом рядки на фотопортреті в жалобній рамці: адже мало хто у Франції писав лівою рукою, особливо серед людей, що належали до покоління цього моряка.

Лист, звичайно ж, не був любовний. Проте ті кілька слів багато важили, написані людиною, яку ти, здавалося, втратив назавжди. Я вже ввійшов у роль і, як актор, що грає перед публікою, прочитав:

«Потяг із Амстердама — то був лише привід, що дозволив нам позбутися підозр. Справжнє завдання починається тільки тепер. Тепер, коли ви вже познайомилися, діти відведуть вас куди треба. Бажаю успіху».

Підпис — Jean, тобто Джін, це було безперечно. Але я погано зрозумів речення, де згадувалося про якісь підозри. Підозри щодо кого? Я згорнув аркуш і вклав його до конверта. Марі кілька разів ляснула в долоні. З невеличким спізненням Жан зробив те саме, але без особливого завзяття.

— Я виголодався, — сказав він. — Смерть виснажує.

Діти підійшли до мене й владно взяли за руки. Я не опирався, бо це було передбачено планом дій. Отак утрьох ми й вийшли з будинку, ніби сім'я, що вирушила на прогулянку.

Сходи та коридор і на першому, й на другому поверсі тепер були яскраво освітлені потужними лампочками. (Хто ж їх засвітив?) Оскільки, виходячи, Марі не вимкнула світло й не замкнула двері, я поцікавився чому. Її відповідь мене просто вразила:

— Це нічого. Адже тут лишаються Жанна і Жозеф.

— Хто такі Жанна й Жозеф?

— Як це «хто»? Жанна — це Жанна, а Жозеф — це Жозеф.

Мені тільки залишилось подумати: «Звичайно».

Марі тягла мене за руку до широкого проспекту, час від часу стрибаючи на одній нозі по нерівній бруківці. Жан, навпаки, трохи відставав. За кілька хвилин він нагадав те саме:

— Страшенно хочеться їсти.

— Йому час вечеряти, — підтвердила Марі. — Треба його нагодувати, бо знову помре, а нам зараз ніколи гратися в смерть.

Сказавши це, вона ляскітливо засміялася. Від такого сміху мені стало незатишно. Марі була невтримна, як більшість надто розвинених дітей. Я подумав, скільки їй може бути років. Вона вдалась невеличка на зріст і щупленька, але я дав би їй більше, ніж вісім.

— Марі, скільки тобі років?

— Ти що, не знаєш, що нечемно запитувати жінку про вік?

— Навіть у твоєму віці?

— Звичайно. Вчитися чемності слід у будь-якому віці.

Марі промовила афоризм повчальним тоном, без тіні посмішки, без поблажливості. Чи усвідомлювала ця дівчинка всю безглуздість такого міркування? Вона вже повернула ліворуч, на проспект, і потягла мене та Жана за собою. Її хода була така ж рішуча, як і характер, через це будь-які запитання здавалися зайвими. Та ось Марі сама раптово зупинилась, суворо блимнула на мене знизу вгору і спитала:

— А ти вмієш брехати?

— Так, часом, коли треба.

— А я чудово брешу, навіть коли не треба. Якщо кажеш неправду, коли треба, це має меншу цінність. Я можу з ранку до вечора не сказати й слова правдивого. Мене в школі торік навіть нагородили призом за брехню.

— Це неправда, — сказав я, та це її зовсім не збентежило. Не зважаючи на мене, вона провадила спокійно і впевнено:

— На уроках логіки цього року ми виконуємо вправи з брехні другого ступеня. Вивчаємо також брехню першого ступеня з двома невідомими. Часом фантазуємо водночас у кілька голосів, це дуже цікаво. А в старших класах вивчають брехню другого ступеня з двома невідомими, а також брехню третього ступеня. Це, мабуть, складно. Коли б швидше перейти до наступного класу!

Потім знову так само несподівано вона потягла нас уперед. Хлопчик увесь час мовчав, а я поцікавився:

— Куди ми йдемо?

— Вечеряти.

— Хіба маємо на це час?

— Звичайно. Тобі що написали в листі?

— Що ти поведеш мене туди, куди потрібно.

— Отож, коли тебе ведуть вечеряти, мусиш іти вечеряти.

Заперечити було нічого. Ми саме підходили до кафе. Дівчинка рішуче відчинила скляні двері, аж мене здивувала сила її руки. Ми з Жаном зайшли слідом. Я відразу впізнав те кафе, де бачив студентку в червоній куртці…

Вона була там, досі сиділа на тому ж місці посеред порожнього залу. Побачивши нас, підвелася. Тепер я вже знав, що вона чекала мого повернення. Проходячи повз нас, студентка ледь помітно кивнула Марі й тихо спитала:

— Все гаразд?

— Гаразд, — голосно, не криючись, відказала Марі. Й відразу ж докинула: — Звичайно.

Удавана студентка вийшла, навіть не глянувши в мій бік. Ми сіли до столика в глибині залу, де найменше світла. Сюди потягли мене діти. Здавалось, вони уникають яскравого світла. Так чи так, усе вирішувала Марі.

— Я хочу піццу, — озвався Жан.

— Ні, — відповіла сестричка. — Хіба ти забув, що вони зумисне начиняють піццу всілякими вірусами та бактеріями?

Ти ба, майнуло мені, сучасна молодь знає, що таке гігієна харчування. Чи, може, ці діти виховувались в американській родині? Коли підійшов кельнер, Марі замовила всім гарячі