Читати книгу - "Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин"

— миші ловив, а тепер уже старий став, миші не бачу, хазяїн мене не злюбив, не дає мені їсти і прогнав мене з двору, то я оце й блукаю.

Собака каже:

— Ну, ходім, брате коте, я тебе нагодую. (Це вже й собака так хоче робити, як вовк).

Ідуть вони вдвох, побачив собака вівці та й посилає кота:

— Біжи, — каже, — брате, подивись, що то пасеться?

Кіт побіг, подививсь і каже:

— Вівці.

— Хай їх цей та той забере! Понабираємо за зуби вовни і не наїмося. Ходім далі!

Ідуть. Собака побачив гуси.

— Піди, — каже, — подивись, братухо, що то пасеться?

Кіт побіг, подививсь, каже:

— Гуси.

— Хай їм лихо! Понабираємо за зуби пір’я й не понаїдаємось.

Пішли вони далі. Ідуть вони. Побачив собака коняку.

— Біжи, брате, — каже собака котові, - подивися, що то пасеться?

Пішов кіт, подивився й каже:

— Коняка.

— Ну, це, — каже собака, — буде наша, поснідаємо добре.

Почав собака їсти землю, яриться та й каже:

— А дивись, коте, чи в мене хвіст тріпочеться?

— Ні, - каже кіт.

Собака знов гребе землю, щоб розсердитися, та й знов каже:

— А що, чи тріпочеться? Кажи, що тріпочеться!

Подивився кіт та й каже:

— Трошки почав тріпотатися.

— Тріпнем бісову коняку! — каже собака.

І знов почав собака гребти землю і питає кота:

— А дивись, брате коте, чи посоловіли в мене очі?

— А кіт каже:

— Ні.

— Е, ти брешеш! Кажи: посоловіли! — каже собака.

— Ну, нехай посоловіли, — кіт говорить.

Собака як розсердиться та як скочить на ту коняку! А та коняка як дасть йому копитами по голові! Він упав і очі витріщив. А котик як прибіжить та й каже:

— Ой, братику, як у тебе очі посоловіли!

Вовк та вовчиця

Розмовляли одного разу вовк з вовчицею.

— Погано тобі, вовче, живеться, — каже вовчиця.

— Чому? — дивиться на неї вовк.

— Ти все по кущах ходиш, від людей ховаєшся.

— Гм, — пробурчав вовк, — але ти також від людей ховаєшся…

— Ні, я де хочу, там і ходжу, і ніхто мене не бачить.

— Брешеш ти, голубонько! — не погоджується вовк. — Тебе бачать люди так само, як і мене.

— Вір — не вір, я правду кажу, — відповідає вовчиця. Покрутив вовк головою та й каже:

— Коли так, то давай перевіримо. Я заховаюсь у кущах, а ти йди у поле. Побачим: помітять тебе люди чи ні?

— Добре, — каже вовчиця, — подивимось!

Пішов вовк у кущі, а вовчиця вийшла у поле.

Побачили її орачі і почали гукати:

— Вовк, вовк!.. Бий вовка!

Почув це вовк у кущах, що його згадують, і дременув у ліс. Біжить та й думає: «Цікаво: вовчиця в поле вийшла — і нічого, а я в кущах сидів — і мене побачили!..»

Догнала його вовчиця, запитує:

— Ну, що, чия правда?

Віддихався вовк та й каже:

— Твоя правда. Нічого не скажеш!.. Якби не перевірив, ніколи б не повірив.

Вовк та заєць

Як раз вовк з зайцем покумалися. Приятелями були. Але якось так трапилося, що вовк пару днів не міг нічого вполювати, голодний такий, що аж зубами дзвонить.

Прибіг він до кума, нібито до зайця, та й каже:

— Ну, куме, що було межи нами, то було, але тепер прощайся зі світом, бо я тебе мушу з’їсти.

А заєць каже:

— Ей, куме, та ти бач, який я малий! Чим ти на мені наїсися? Ліпше ходи зі мною, я тобі покажу — на толоці кобила пасеться, то ти її достань, то будеш мати що їсти.

Вовк каже:

— Добре, веди.

Прийшли вони на толоку, видять — пасеться кобила, а обротянка за нею по землі волочиться.

— Ото добре! — каже заєць. — Слухай, куме, я тобі поможу ту кобилу піймати. Я піду наперед, схоплю за обротянку, а ти тоді надбіжи, я тобі оброть засилю на шию, то вже нам кобила не втече. Якби хотіла втікати, то ти її лиш добре «соб»[1], то вона піде за тобою аж у ліс, а там її вже спокійно заріжеш.

— Добре, — каже вовк.

Пішов заєць. Кобила його не боїться. Взяв обротянку за кінець, зав’язав кульку, моргнув на вовка, той прискочив із-за корча, заєць йому закинув сильку на шию, а сам в ноги.

Ей, як кобила зачула вовка, як запищить не своїм голосом, як обернеться задом до вовка, як не зачне хвицькати!

А вовк як побачив задні копита, як дістав пару разів по зубах, то вже йому й кобила немила, вже би всього відрікся, ба, коли-бо бісова обротянка на шиї зав’язана.

А кобила січе ногами, так січе, що вовк уже й про світ не тямить. А заєць стоїть за корчем, дивиться на ту роботу та й кричить вовкові:

— Та-бо соб, куме, соб бери! Чому так не робиш, як я тобі казав?

Як кобила вчула той крик, гадала, що то другий вовк, як не пуститься тікати, а вовк на обротянці за нею тягнеться.

Що він не гепне об камінь або об пеньок, то вона гадає, що він хоче на неї скакати, та й ще дужче біжить. Так з вовком аж у село забігла, просто до стайні.

Господар дивиться: що за неволя? Чи кобила теля вродила, чи що? Приходить ближче, а то вовк за шию на обротянці зав’язаний — не знати вже, чи був небіжчик, чи аж там йому кінця доїхали. Досить, що відтоді вже вовки ніколи зайця в куми не просять.

Вовк та кравець

Раз кравець ішов лісом. Його і напав вовк та й питав:

— Хто ти?

— Кравець.

— Ну, поший мені кожух, а то з’їм.

А кравець каже:

— Лягай, я зміряю.

Вовк ліг, а кравець як зачав його пороть аршином. Доки бив, поки уже вовк і не встане. Кравець узяв та й хвіст одірвав. Ото і кожух вовкові!

Лежав, лежав вовк; днів через три оклигав. І зобрались раз вовків багато та і пішли до чоловіка овець красти. А у його здорово двір обгорожений. Вони усе один на одного лягають. Лягали, поки аж рівна куча стала із стіною. А куций вовк на споді (той, що кравець хвіст одірвав). А хазяїн вийшов надвір та як чхне. «Ачхи!»

А куций вовк думав, що то кравець каже: «Аршин!» Та як пручнувся із споду, а вовки усі як заторохтіли та й повбивалися. А куций утік в ліс.

Вовча присяга

Лисиця каже вовкові: «Я не вірю вам, куме, щоб ви були мені вірним кумом, а