Читати книгу - "Петро Конашевич Сагайдачний"

обов’язки виконували призначені на певний час комісари, яких не прирівнювали до старшини.

Військо вирушало в похід, впорядковане на полки та сотні, що йшли під своїми корогвами, зі своїм обозом та артилерією. Коли військо зупинялося на постій, ставили намети або курені. Базою для козацького війська, що ставало до бою, був табір. Табір оточували возами і з’єднували їх металевими ланцюгами. Таких рядів було п’ять чи шість. Посередині розташовувалося військо. Коли підходив ворог, піхота з возів відкривала залповий вогонь. До возів ще досипали землі, робили земляний вал та оборонний рів. Узяти таку фортецю було дуже важко. Саме завдяки такому табору запорозькі козаки під проводом Сагайдачного стримали шалений наступ яничарів. Історик Старовольський зазначає: «Їхній табір у поєднанні з польською кіннотою має величезну вагу, як це ми переконалися у війні з турками». Козацька ж кіннота була ударною силою, але це було пізніше, вже за часів Хмельницького.

Перші гармати в козацькому війську зустрічаємо в 1580 році. Це була артилерія з турецьких фортець. Пізніше запорожці мали кілька гармат за австрійську службу. Під Хотином у козацькому таборі було 22 гармати. Артилерія козаків була у військовій скарбниці, що містилася на замаскованому острові. Там було до ста гармат різного роду. Як у XV—XVI століттях, так і за козацької влади для оборони України правили численні замки-городки. На козацькій території від Случа по московський кордон налічували їх більше двохсот. Польський мемуарист, описуючи козацьку фортифікацію, зазначає, що козаки вал за палями наси´пали, брами сильно забили й закопали, перед містом від річки до річки кинули могутній вал, перед валом поставили укріплений шанець із шістьома гарматами. Одне слово, «невсипущою своєю працею майже дорівнялися нідерландським батареям».

Козацький флот з’явився в XVI столітті і найвищого розквіту досяг за славетного полководця гетьмана Петра Конашевича.

Це був час, коли Східна Україна зароїлася шукачами безпанських земель, бо бачили, як за ними суне панська хмара. І вони швидко засвоїли правило – хто пристає до козаків, до того не доходить панське право, той вільний. Сам польський уряд, який змушений був надавати певні пільги реєстровим козакам, не бажаючи того, став каталізатором цього процесу. «Козацька формула» із запалом підхоплюється широкими масами української людності кінця XVI – першої половини XVII століття. Обставини східноукраїнського життя тих часів, навіть суто господарського побуту, змушували тутешнього «піонера-осадника» бути водночас і вояком, і господарем. Таким чином, усе, що хотіло позбутися панського впливу, а разом з тим і оружно захистити себе від кочівників та різних зайд, заявляло про свою приналежність до козацького війська. Якщо раніше, у XVI столітті, було багато розголосу від козацьких походів, а самих козаків не так легко було вирізнити серед української людності, то тепер зростання козацької верстви випереджає розмах воєнної енергії козацтва. Багато людей хоче під формою і «покриттям» козаччини, під його зверхністю та охороною спокійно господарювати «на волості». Від цього козаччина страшенно зростає і змінює свій характер. Вона вже не є побутово-колонізаційним явищем, буянням сил прикордонної людності, інструментом у руках українського магнатства. Вона стала категорією суспільного життя, багатогранним соціальним, а надалі й національно-політичним інститутом. Вона стала формою, у якій кристалізувалися суспільно-економічні стосунки українського демосу і його протест проти польсько-шляхетського режиму, речником національних змагань українського народу. Елемент добичництва, звісно, не зник. Але поряд із ним у великій масі козаччини ввійшов елемент зовсім інший – господарський, хліборобський, цілком позитивний, який шукав у козацькому житті не вічно бурхливої сваволі, а гарантій своїх особистих і майнових прав, права на землю та результати праці. Спільність інтересів трудового люду та козацтва зв’язала воєдино ці дві верстви. Для козаків господарська діяльність стала своєрідним резервом, бо не раз польський уряд відмовлявся від своїх обіцянок, залишаючи лицарів степу користатися «підніжними харчами». Для тих, хто пристав до козаків «від плуга», військова козацька машина була охороною і гарантом господарської діяльності. Вона була щитом від зазіхань державної польської шляхти. І Сагайдачний дуже чутливо зрозумів дію цих політико-економічних терезів і згодом долучав, як міг, до цього союзу також інтелігенцію та клерикальні кола.

Отож козаччина – стихія, на перший погляд руйнівна, спонтанна – несла в собі творчу енергію народу, на противагу польсько-шляхетському елементу, що, гордий своєю державністю і культурою, по суті, був чинником деструкційним. Таким чином, попереднє століття козацької вольниці сприяло колонізаційному і цивілізаційному зростанню Дикого Поля. Це визнавали навіть старі шляхетські вороги. А один з українських магнатів того часу князь Юрій Збаразький прямо говорить про той страх шляхти перед козаччиною як речником українських мас у сфері соціальній та релігійній.

Українська шляхта теж зрозуміла, що козацький рух підриває її власні економічні інтереси. Не дістаючи платні від уряду Речі Посполитої, козаки вважали виправданим (як, між іншим, і польські жовніри. – Л. Т.) жити поборами з маєтків панських, а також «квартируванням» там. Це покозачення української людності підтинало в корені господарські плани шляхти в Україні. Маса людності, місцями переважна маса, шукала ідею козацького імунітету, відмовлялася від усякої данини й повинностей, усякого послуху органам влади – магістратам і війтам у містах, старостам і державцям у приватних маєтках. У своїх інструкціях до місцевих сеймів король польський зазначає: «Домашня сваволя козацька так заповзялася, що вже справді, забувши вірність і підданство, заводять собі свою удільну державу. На життя й маєтність невинних людей наступають. Уся Україна їм підпорядкована. Шляхтич у своєму домі не вільний. По містах і містечках королівських уся управа, вся власть в руках у козаків. Захоплюють юрисдикцію, закони видають».

Від другого десятиліття XVII століття справа козацької юрисдикції по приватних маєтках стає на довгі роки предметом запеклої суперечки: козаки не мирилися з панською владою як по королівщинах, так і по приватних латифундіях.

Прозорливий державець і політичний діяч Петро Сагайдачний розумів, що військова сила козацька має втілитись у державні інституції. Стихійно-демократична «козацька земля» почала вимальовуватись у справжню державу, поки що «удільну». Тому поляки, побачивши марність зусиль на шляху військового подолання козацької вольниці, прагнуть обмежити козацький контингент. До того ж вони хочуть, щоб привілейоване козацтво існувало тільки в королівщинах, тобто на землі Польської корони. А реєстрові козаки на власних маєтностях мали або йти на королівщину, або зректися козацької юрисдикції.

Як гетьман Сагайдачний був взірцем вимогливого керівника та проводиря війська. Ян Собеський так писав про гетьманування Сагайдачного: «Внаслідок свого службового становища завжди вірний королю і