Читати книгу - "Зміщення спектра"

264
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 14
Перейти на сторінку:
Він зробив декілька кроків назад, розігнався й перестрибнув пролом у мостику. Раптом відчув страшний біль. Довгий цвях, що стирчав з дошки, наскрізь пробив його праву ступню відразу ж біля пальців. На кінці цвяха звисала маленька закривавлена смужечка шкіри з його мокасина. Він застогнав від болю, різко підняв ногу вгору, втратив рівновагу. Падаючи, вдарився головою об дошку. Саме цієї миті жінка, що сиділа на краю містка, стрибнула у воду. Кашляючи й випльовуючи мул з рота, він виповз на колінах з води. З пораненої ноги на пісок струменіла кров. Він намагався зупинити її, стискаючи пальцями краї рани. У якийсь момент він почув голос:

– Це твій мешт?

Він різко підняв голову. Перед ним стояла дівчина, тримаючи в руці мокасин, з якого стікала вода. Він кивнув. Дівчина якусь мить мовчки придивлялася до його скривавленої ноги. Потім, без слів, зняла чорний бюстгальтер свого бікіні й скрутила його у вузьку пов’язку. Вона клякнула перед ним, закрутила пов’язкою його ногу і міцно стиснула. З рани припинила текти кров.

Так одного дня того спекотного літа він познайомився з Надею…

Вони зблизились одне з одним. Уже там, упродовж тих кількох днів «життя недалеко від мостика», як вона це звикла визначати. Несподівано виявилося, що вони повертаються звідти в те саме місто, і якщо вони лише захочуть, це не буде просто коротка зустріч на канікулах, після якої залишиться запис адреси в телефоні та кілька спогадів, які згодом зблякнуть. Вони захотіли. Обоє. Почали проводити разом час. Заприятелювали. Ця дружба була для нього тоді найважливішою. І сьогодення. У перші місяці після їхньої зустрічі він не хотів нічого іншого. Хотів простоти почуттів, спокою, когось близького, але не настільки близького, щоби той хтось міг би зранити або розчарувати, коли б він раптом захотів перервати ці близькі стосунки. Коли він уже прив’яжеться. Так теж могло статися. Він прекрасно знав це і саме цього найбільше боявся.

Ось чому він не хотів починати їхні стосунки – хоч тоді він зовсім так цього не називав, як це зазвичай робиться в розповіді про минуле. Крім того, яке, курва, минуле? Що він їй мав розказати?! Про своїх дівчат, яких він не мав? Окрім однієї, яку обожнював, яка також ніколи йому не належала і загуляла з його двоюрідним братом?! І що зранила його так глибоко, що у віці сімнадцяти років він думав порізати собі вени. Лезом бритви. Або кинутись під поїзд. І що від тієї травми цей фрагмент минулого він хотів би остаточно витіснити, вичистити з пам’яті. До останнього біта. Але так не вдасться. І, що найбільше допомагає, просто про це не думати. Ось чому він теж про це не говорив. Тому що не можна говорити про щось і водночас не думати про це.

Потім настав час, коли в цю дружбу починало проникати захоплення. На чотири роки старша від нього. Але, як і він, – студентка. Вона зачарувала його своєю зрілістю, заімпонувала мудрістю. Він почувався особливим, бо саме на нього вона звернула увагу. І що вся її увага, коли вони проводять час разом, подарована лише йому. Важко було не захоплюватися її красою. Водночас вона ніколи цим не вражала. Окрім прозорого блиску на губах і безколірного лаку на нігтях, вона не накладала жодного макіяжу. Одягалася елегантно й зі смаком, але без екстравагантності. Найчастіше в класичні сірі, чорні або темно-сині костюми зі спідницями до колін і гарсонками[6], під якими вона носила гольфи або сорочки. Як правило, шовкові, приглушених кольорів. Найбільше він любив, коли вона вдягала білу блузку. Настільки прозору, що він помічав під нею контури бюстгальтера.

Своїм одягом вона ніколи не показувала фігури. У нього навіть склалося враження, що вона з якоїсь причини ховає її. Незважаючи на це, у ній було щось дуже привабливе. Ефірне, яке важко описати, але що чітко зупиняє увагу того, хто дивиться. Дуже жіноче, але водночас і дівоче. Трохи як Лоліта, одягнена в офіційний, задля відсторонення, костюм стюардеси. Величезні, блискучі очі, що злегка сльозяться, буря золотистого волосся на голові, високі вилиці, маленький, трохи кирпатий ніс, широкі, ніби злегка підпухлі, м’ясисті губи. Іноді він спостерігав недвозначну реакцію інших чоловіків на її вигляд. Де б вони не з’являлися. І його однолітків, і у віці його батька. Вона цілком це ігнорувала. Була цілою собою лише з ним.

А потім виникло пожадання. А з нею і туга. Він повертався додому після зустрічей з нею, лягав на ліжко і тужив за наступною. Думав про неї. Нав’язливо. Відчував у цей час певну меланхолію та прихильність. Часто смуток. Віддалений від неї, почувався самотньо. Він, який ніколи не мав часу на самотність. Не міг ні на чому зосередитись. Не міг вчитися, не хотів програмувати. Навіть музика його дратувала. Він лежав на ліжку й сумував, чекаючи на якийсь знак від неї. Телефон, есемес, хоча б якась зачіпка на Facebook. Що-небудь. Нічого подібного не ставалося, а ідіотська чортова чоловіча гордість не дозволила йому самому зателефонувати або написати.

Надя ні на чому не наполягала. Вона не дала жодних знаків, що чекає на якісь заяви. Вона також ніколи не говорила про майбутнє, у яке вплутувала його. Навіть про те найближче, що було на горизонті наступного тижня. Вона, направда, показувала, що дуже задоволена кожною їхньою зустріччю, але ніколи сама не запитувала, чи буде наступна і коли. Він також не питав. Досі не може зрозуміти чому. Вони розлучалися, кожен повертався до свого повсякденного життя, і він насправді так і не знав, чи зустрінуться знову. Вони домовлялися про наступну зустріч без жодних зобов’язань. Пишучи одне одному на Facebook, іноді надсилаючи текстові повідомлення, іноді лаконічні імейли, іноді повідомлення на WhatsApp. Але для цього завжди мав бути якийсь привід. Якась подія. Прем’єра фільму в кіно, нова вистава в театрі, якийсь «нечуваний» концерт у філармонії, «очікувана» авторська зустріч у бібліотеці, якась особлива лекція в університеті або – останнім часом ставало щоразу популярніше – у кав’ярні чи ресторані. Вона обережно й дуже делікатно тоді випитувала: «чи можеш», «чи знайдеш час», «чи хочеш», «чи це Тебе цікавить». Щоразу наприкінці, в Post Scriptum, вона додавала: «Я би хотіла там бути з Тобою. Дуже».

Цей Post Scriptum був для нього найважливіший. І найгарніший. І тому для цього Post Scriptum він завжди хотів, завжди міг і щоразу знаходив час. Навіть коли йому доводилося викручуватись, а іноді й брехати, переносячи інші важливі справи,

1 ... 6 7 8 ... 14
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зміщення спектра», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зміщення спектра"