Читати книгу - "Оранжеве серце, Володимир Наумович Міхановський"

собою кришталеву сферу. Але весь час зорі доводилось відсувати й відсувати в глибини космосу. Цього вимагали перші примітивні телескопи. На цьому наполягали, не боячись іти на вогнища “святої” інквізиції, геніальні вчені…

Кінець кінцем людина розірвала пута земного тяжіння. Перші супутники Землі й автоматичні станції, що стали кружляти довкола Місяця, ніде не виявили ні осяйної небесної тверді, ні самого господа бога.

У тропу за першим космонавтом Юрієм Гагаріним у небо полинули сотні й тисячі сміливців.

Проте до міжзоряних мандрів було ще далеко… Адже тільки до найближчого від Сонячної системи світила — Альфи Центавра — треба летіти 4,3 світлового року. Світловий рік — це, як відомо, відстань, яку долає промінь світла у вакуумі протягом року. (За секунду ж він встигає промчати триста тисяч кілометрів.)

Що вже тут казати про наддалекі зірки, до яких світло летить мільйони і мільйони світлових літ.

Та, хоч як це парадоксально, віддаляючись од землян, зірки стали їм ближчі. Ближчі, бо замість марновір’я та різних припущень прийшли конкретні знання, помножені на точний розрахунок і дерзновенність технічних задумів…

Але я заговорився, тому вернусь до наших Близнят.

У дитинстві я понад усе цікавився астрономією. Улюблене моє заняття було спостерігати в телескоп зорі. Ми з батьком влаштували на горищі нехитру обсерваторію, і не було мені більшої насолоди, аніж вивчати небо. Зокрема, я частенько націлювався на голубуватого красеня Місяця, що на той час мав уже штучно створену атмосферу. Якось мені навіть вручили медаль Московського астрофізичного товариства “За точні виміри”, проведені над Данетом — пласким штучним супутником Землі, — супутник мав змінну масу і, як наслідок цього, досить плутану траєкторію.

— Уго, йди обідати! — кликала мене мати.

— Йду, мамо, — вдесяте відповідав я, не маючи сили відірватися від чарівного видовиська, котре відкривала переді мною система оптичних лінз.

У батька була велика бібліотека з астрономії та астрофізики, і незабаром я захопився читанням. Мою дитячу уяву вражали грандіозні картини космосу. Приблизно в той же час я став систематично переглядати мікрофільми зі звітами про польоти кораблів у міжпланетні простори.

Пам’ятаю, одного разу я допізна засидівся в бібліотеці. Старий годинник прокував дванадцять, потім першу годину ночі (в школі починалися екзамени, і роботи було чимало).

Кінець кінцем я згорнув грубий конспект, ляснув долонею по вініловій оправі. На сьогодні досить. Я підвівся, позіхнув, ступив крок до стелажів. Полиці, щільно заставлені книжками, мікрофільмами та блоками біопам’яті, сягали аж під стелю. Тут були старовинні трактати, зоряні довідники і найновіші каталоги — батько мало не щодня приносив із пошти важкенні бандеролі.

Задерши голову, я оглянув полиці. Скільки тут непрочитаного і непроглянутого! Мою увагу привернув шкіряний корінець якоїсь прадавньої книжки. Я присунув стілець і дістав грубий зачитаний фоліант. Книжка й справді була досить солідного віку. Я вже не пам’ятаю точно, якого саме року її видрукували, та здається, то була друга половина двадцятого століття.

Я стер рукавом пил з оправи. Стародавній шрифт, пожовклий від часу папір… Це був популярний підручник з астрономії. Цікаво, чим тоді займалися вчені? Я навмання розгорнув книжку. Формули, таблиці, цифри, цифри… “Що нас чекає на Місяці….” “Розрахунки траси на Венеру…” “Зодіакальне світло…” “Найновіша теорія тяжіння…” Гм, найновіша! її ж було спростовано буквально за якихось п’ять років. “Улюблениця шести сонць…” Цікаво! Я сів у крісло, присунув настільну лампу і став читати.

Мова йшла про планету, небом якої одночасно мандрувало бодай чи не шість сонць. Дивовижний світ вразив мою уяву. Пробігаючи сторінку за сторінкою, я забув про час.

Скільки води спливло відтоді! Чимало випало мені пережити. Позаду і експедиції у безмежний космос, і та страхітлива катастрофа на Марсі… Проте й зараз я ніби бачу поперед себе батькову бібліотеку, поспіль заставлений диктофонами письмовий стіл (до нього мені категорично було заборонено підходити), стелажі, горішні полиці яких губилися в напівмороці, рівний яскравий еліпс од настільної лампи.

Тієї ночі мені й на думку не спадало, що химерний світ із шести сонць стане метою мого життя.

Від давнього паперу, здавалося, струмували невловимі пахощі. Можливо, так пахне час?

Я блискавично пробіг розділ, присвячений історії питання. Люди з давніх-давен між інших зірок спостерігали і сузір’я Близнят, де найяскравішими були Кастор і Поллукс. До 1718 року ніхто не віднаходив у цій системі нічого особливого. Та ось англійський астроном Брадлей спрямував свій телескоп на небо й раптом виявив, що Кастор, власне, не одна зірка, а дві, тобто, що це два велетенських і жарких сонця, поєднаних між собою могутнім тяжінням. Інакше кажучи, Кастор був схожий на гігантську гантель.

Обидва сонця обертаються довкола одного центра.

Відкриття Брадлея викликало сенсацію. Астрономи всього світу кинулися до своїх телескопів, аби перевірити й уточнити повідомлення англійського колеги. Заскрипіли пера математиків. їм би дуже знадобились обчислювальні машини, проте вони з’явилися лише через кілька століть по тому.

Виявилось, що подвійне сонце Кастор обертається досить повільно, — звичайно, в наших, земних масштабах: його період обертання складає не багато не мало — 341 рік.

Дослідити подвійне сонце було не так-то просто. Річ у тім, що рух небесних тіл, який астрономи спостерігають в оптичні прилади, не є справжнім. Зірка завжди рухається в площині, що нахилена до прямої нашого зору під якимось кутом. Я це гаразд збагнув через два дні, коли, склавши на п’ятірку останній екзамен, відпочивав на одній із спортивних баз Місяця, поблизу кратера Аристарх. Вийшов, пам’ятаю, з намету — так ми називали комфортабельну кулю, в якій мешкали. Була ніч, тривала ніч, до якої ми ще мали звикнути.

Ділянка Місяця, де розташувалася база, була незаймана: її не утюжили бульдозери, не вдосконалювали лісники. Весь район планувався під заповідник. Я ішов, обережно минаючи споконвічні кратери й піки скам’янілої лави; тут усе було так само, як і тоді, коли на поверхню Місяця вперше ступила людина. В чорному небі, поцяткованому зірками, непорушно зависав блакитний