Читати книжки он-лайн » Інше 🤔❓💭 » Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль

Читати книгу - "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"

318
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 52
Перейти на сторінку:
розповідаючи йому про цей міфічний світ.

У нашому столітті природною схильністю є соціологічне пояснення творінь розуму: ми запитуємо себе перед якимсь твором: “Що призначалося йому принести суспільству?”. Це означає працювати надто метушливо. Не треба зводити пояснення літератури чи її герменевтики до соціології літератури. У “Пайдеї” Вернер Єгер, як нам здається, дав швидкий хід бажанням. На його думку, коли еллінська аристократія дала свій останній бій, вона знайшла в особі Піндара поета, який був її поетом, і могла задовольнити завдяки йому суспільну потребу: справді, цей аристократичний клас войовників, на думку Єгера, бачив себе піднятим разом зі своїми чеснотами у світ міфу; герої, отже, правдоподібно могли б бути тим паче моделями для цих войовників; Піндар вихваляв міфічних героїв, щоб надихати серця своїх шляхетних слухачів; у його віршах міфічний світ був, певно, піднесеним світом цієї аристократії.


Чи так було? Легко констатувати, що звернення до міфу абсолютно не послуговує Піндарові в тому, щоб прославити аристократію, але для того, щоб підкреслити позицію поета стосовно своїх співрозмовників; як поет, він зволив підняти до себе переможця, якого прославляє: це не переможець, який прославляє себе самого. Міф у Піндара ие сповнює суспільної функції, не має своїм змістом якесь повідомлення; він відіграє те, що віднедавна семіотика стала називати прагматичною роллю: він встановлює певний зв’язок між слухачами і самим поетом. Література не зводиться до відносин причини і наслідку із суспільством, а мова, тим паче, не зводиться до якогось коду і до інформації; вона містить також Іюкуцію, тобто встановлення різних специфічних відносин із співбесідником; обіцяти або наказувати є непридатною позицією для змісту повідомлення; це не полягає в тому, щоб інформувати про якусь обіцянку чи наказ. Література не вміщається повністю лише в змісті; коли Піндар вихвалює героїв, він не подає своїм слухачам повідомлення стосовно їхніх вартостей та їх самих: він встановлює з ними певний зв’язок, де він сам, поет, для якого міфи відкриті, займає панівну позицію. Піндар говорить згори вділ, і саме тому він може надавати похвалу, иіюславляти переможця, підносити його до себе самого. Міф закладає ілокуцію похвали.


Далекий від тою, щоб уподібнювати аристократію до іх'роїчних фігур міфу, Піндар, навпаки, відважно відділяє міфічний світ і світ смертних; він не перестає нагадувати своїм шляхетним слухачам, що люди вартують набагато менше, аніж боги, і що слід бути скромними; не можна було б без зневаги прирівнятися до богів. Прочитаймо десяту “Піфіку”: чи Піндар дає войовникові, якого славить похвалою, за модель Персея? Зовсім ні. Він говорить про блискучі легенди, далекий і недоступний народ, надлюдські подвиги Персея, якому допомога одна богиня. Понад заслуги прихильність богів огортає героїв, яких воші вважали гідними своєї підтримки, у той час як та прихильність повинна радше прихиляти смертних до скромності, оскільки навіть герої не могли б щось успішно зробити без допомоги якогось божества.


Піндар возвеличує славу свого переможця, вихваляючи цей піший вищий світ, де сама слава є більшою. Цей вищий світ є моделлю чи уроком скромності? Одним або другим, за тим звичаєм, який зробив би з цього любитель повчань, і Піндар, який сам не є любителем повчань, робить з нього п’єдестал; він підносить свято і переможця, підносячи самого себе. Робить це якраз тому, що міфічний світ абсолютно інший, недоступний, відмінний і захоплюючий, що проблема його автентичності залишається невирішеною і що слухачі Піндора вагалися між захопленням і легковірністю. Феєрію не дають як приклад: якщо б Персея дали як модель за прикладом Байяра, той гетерогенний світ відразу ж викрив би себе як чиста фікція і лише дон кіхоти ще вірили б у нього.


Є, отже, проблема, яку ми неодмінно мусимо ставити: чи греки вірили у цю гру уяви? Конкретніше, ЧИ іюбили вони різницю між тим, що вважали аутентичним — історичність Троянської війни чи існування Агамемнона або Юпітера — і очевидними вигадками поета, який бажав розважити свою публіку? Чи слухали вони так само уважно географічні списки каталогів кораблів і галантну вигадку, гідну Боккачо, про любощі Венери та Марса, яких застав у ліжку її чоловік? Вони реально вірили в небилицю, чи вміли, принаймні, відрізнити небилицю від вигадки? Але якраз треба було б знати, чи література або релігія є більшими вигадками, аніж історія чи фізика, і, навпаки, зазначимо, що твір мистецтва вважається, по-своєму правдивим навіть там, де він проходить як фікція: бо правда — це слово-омонім, яке повинно би вживатися лише у множині: існують лише гетерогенні програми правди і Фюстель де Куланж є не менш і не більш правдивий, як Гомер, хоча це є інакше; та лишень, є за Арістотелем, правда, як Буття, однойменна і аналогічна, бо всі правди видаються нам аналогічні між собою, так що Расін, як нам видається, змалював правду людського серця.


Відштовхнемося од факту, що усі легенди — Троянська війна, Фіви чи похід аргонавтів — вважалися повністю аутентичними: слухач “Іліади” був, отже, в такому становищі, як у нас читач романтичної історії. Ця історія пізнається із того факту, що її автори виставляють автентичні факти, які розповідають: якщо вони описують кохання Бонапарта і Жозефінн, то формують його в діалогах і вставляють в уста корсиканського диктатора та його красуні слова, які, дослівно, не мають жодної правдоподібності: їхні читачі це знають, кепкують з цього, і навіть про це не думають. Дарма, що ті самі читачі не бачать у цьому коханні якоїсь фікції: Бонапарт існував і справді кохав Жозефіну; їм вистачає цієї глобальної віри, і вони не думають дошукуватися деталі, що, як би це сказали у новозавітному екзеигезі, є лише “|)едакційноіо”. Слухачі Гомера вірили у загальну правду і не нехтували насолодою казок про Марса і Веиеру.


Залишається фактом, що біографія Наполеона є не лише правдивою, але правдоподібною; натомість можуть сказати, світ “Іліади”, темпоральністю якої є темпо-ральність казок, де боги змішуються з людьми, є світом фантазії. Звісна річ, однак пані Боварі справді вірила, іцо Неаполь — світ, який різниться від нашого; щастя там тривало безперервно двадцять чотири години на двадцять чотири із насиченістю сартрівського “в собі”; інші ж повірили, що в маоїстському Китаї люди та речі не зазнавали такої скромної буденності, як у нас; вони, на жаль, приймали цю феє-ричну правду за політичну програму правди. Якийсь світ не міг би бути фіктивним сам по собі, а лише тому, що у таке вірять або не вірять; між ідеальністю та фікцією різниця не об’єктивна, не міститься у самій речі, вона у нас, в залежності від того, що ми суб'єктивно бачимо

1 ... 6 7 8 ... 52
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"