Читати книгу - "Останній неандерталець, Михайло Миколайович Грешнов"

Пілоти не квапилися.

— Мені не подобається його пика, — каже Франціско, маючи на увазі містера Мегга.

— А ти знаєш, хто він? — спитав Мігуель.

— Хто?

— Містер Мегг.

— Містер Смерть? — Франціско уповільнив ходу.

— Той самий…

Кілька хвилин вони йдуть мовчки.

— Я б охоче втопив цього пацюка, — вимовляє нарешті Франціско.

Мігуель скоса поглядає на нього.

— Ми полетимо навпрошки, Франціско.

— Через пустелю?

У літаку вони надівають на плечі парашути. Допомагають надіти парашут містеру Меггу.

— Небезпечно? — питає той.

— Вночі, в горах… — непевно мимрить Мігуель і заводить мотор.

Коли літак вийшов на доріжку, в кабінеті начальника аеропорту ще горіло світло. Та ось усі чотири вікна погасли. Однак дон Перес не поспішав додому. Він спостерігав у вікно, як сріблястий птах при світлі сигнальних вогнів розігнався і, злетівши над стрічкою бетону, щез у темряві.

Затих гуркіт за літаком.

Дон Перес зморився за день, за всі ці дні. Зморився від тривог, від чекання і таємних шифровок: “Спішні перевезення”, “Таємний вантаж…” І все це скінчилося вибухом у пустелі… Не лише вибухом — гриманням янкі: “Паршива країна!” Дон Перес за свої п’ятдесят зніс чимало принижень та образ. І сьогодні, власне, стався звичайний випадок. Але чому перед очима опасисте, червоне обличчя? Чому у вухах образливі слова, звернені до нього, його країни? Країна, в розумінні дона Переса, це простір, на якому розкинулись міста і аеродроми, земля, по якій він ходить. Усе це зрозуміло і просто. Але коли почались вибухи, дон Перес відчув біль, той самий біль, котрий відчувала його земля. Може, вперше в житті старий служака збагнув кревний зв’язок із своєю землею. Отже, землі можна завдати болю, а людині — відчути цей біль. Можна образити землю і разом з нею людину… “Паршива країна…” Жаль, що машину веде не він, Перес Хуан Марія, він би збив пиху з цього янкі!..

Містер Мегг також у цю хвилину міркував про землю, про вибухи. Добре придумано — випробовувати бомбу в Атакамі, між океаном і Андами. Вітри дмуть з материка, дощів майже не буває. Радіоактивний порох віднесло в океан. Коли щось і попало в гори, то нікому не завдасть шкоди, хіба що приблудним індіянам… Містер Мегг бачив знімок “The heart of desert”, зроблений з літака: на тлі пісків — чорна рвана рана. “На згадку, — посміхнувся містер Мегг. — А паршивим чілійцям кинуть подачку…”

Двері в кабіну пілотів щільно зачинено. Але й там свої думи, свої проблеми.

— Літака тобі не шкода? — питає Мігуеля Франціско.

— Мотлох! — каже Мігуель і різко переводить важіль на себе.

Машину трусонуло. Містер Мегг втратив рівновагу і вдарився головою об спинку сидіння. Літак нахилило, містера Мегга відірвало від підлоги, кинуло вбік, він мало не вибив плечем ілюмінатор. Двері з пілотської кабіни розчинилися. У світлому прямокутнику, який здався містеру Меггу ромбом, бо машина все ще не вирівнялась, стояв Франціско.

— Аварія! — крикнув він і кинувся допомагати містерові Меггу вибратися з сидіння.

Літак робив гарячкові спроби вирівнятися, його трясло, наче в лихоманці. Але він і далі плив на боку, і, коли містер Мегг з допомогою Франціско вибрався нарешті з сидіння, вони пішли до дверей по стінці — ілюмінатори лежали на їхньому шляху, мов пришиті ґудзики. Містер Мегг мав міцні нерви, він не злякався, йому навіть здалося кумедним, що вони йдуть по стінці, а ілюмінатори під ногами схожі на ґудзики. Та коли Франціско смикнув на себе двері і в кабіну, ніби з шахти, ринув вітер, містер Мегг завагався.

— Плигайте! — крикнув Франціско. Містер Мегг уперся руками в одвірок.

— Ну, — квапив Франціско, — сміливіше! Парашут розкриється сам!

Містер Мегг усе ще зволікав. Франціско пхнув його під коліно черевиком, у Мегга підломилися ноги, і він пірнув у темряву, немов у воду.

Якусь мить йому здавалося, ніби він летить поряд з машиною. Чи не зачепився парашут? Але ось залізний птах промчав вище, полетів уперед. Щось величезне, кругле спалахнуло в небі, бухнуло, наче постріл. Містер Мегг відчув ривок і загойдався на стропах. Гуркіт літака пронісся над головою: повітря проціджувалося крізь купол. Це заспокоювало містера Мегга. “Нормально!” — подумав він, йому й раніше доводилося спускатися на парашуті. От тільки не видко землі, та вона все одно дасть про себе знати прохолодою чи пахощами лісу. Тоді він підібгає ноги, спружинить і благополучно приземлиться. Містер Мегг твердо вірив у свою щасливу зірку. Пілоти, певно, теж уже покинули машину. Можливо, містер Мегг ще зустрінеться з ними. Що ж сталося з літаком?.. Але тут він згадав, куди і з якою метою летів, і настрій йому зіпсувався. Проте він одразу ж філософськи заспокоїв себе: могло бути гірше…

Земля зустріла містера Мегга теплом, як з потухлої, але ще не остудженої печі: за день вона не встигла охолонути від сонця… Унизу було темно. Зверху теж темно, — небо суціль запнули хмари, — але за цією пітьмою вгадувалися зорі, небо здавалося сірим. Коло парашута світліло великим самотнім оком, що дивиться униз і нічого не бачить. Людина теж нічого не бачила внизу: ні води, котру пізнаєш за свинцевим блиском, ні вогника. Лиш гарячий струмінь повітря рвався навстріч. Містер Мегг підгинає ноги, зараз він торкнеться ґрунту. Але ґрунту нема, зробилося ще темніше. Тепер чорнота була не лише внизу, а й всюди, ніби містер Мегг опускався у криницю. Це його стривожило. Він підвів очі. Над ним так само білів парашут, вище слалося сіре простирадло неба, а внизу й навколо була пітьма. “Що за штука? — промайнуло в містера Мегга. — Що за колодязь у мене під ногами?” Але в цю мить він торкнувся землі. Дивне відчуття: містерові Меггу здалося, мовби він опустився на биті черепки — так захрустіло і забряжчало у нього під ногами… Кілька кроків він пробіг по інерції, квапливо розстебнув лямки, аби парашут не потягнуло повітрям. Але вітру тут не було. Парашут згас і ліг на