Читати книгу - "На визвольних стежках Европи, Микола Дейчаківський"

большевиками. Та ці слова остороги нас не переконували, бо більшість студентського активу були однодумцями підпілля, діяльність якого не була інспірована большевиками, але була здоровою реакцією на безглузду й жорстоку політику німецького окупанта.

Мене особисто дуже вражали інсинуації про те, що дії визвольного підпілля були інспіровані большевиками. Це правда, що Галичина в той час була ще більш-менш спокійною оазою в порівнянні з тим, що діялося на інших українських землях. Пробувши до Різдва 1942 р. в голодному і холодному Києві, бувши свідком смертельного маршу безчисленних колон полонених, жорстокої й брутальної поведінки "іберменшів" з мирним українським людом та іншими проявами їхньої дикої політики, я не мав жадних ілюзій щодо їхньої остаточної цілі. Було ясно, що народ мусить бути ідейно й організаційно мобілізований до оборони своєї субстанції. Організація намагалася це виконувати по змозі своїх сил і вмілостей.

Ранньої осени 1943 року група студентського активу відбула організаційний однотижневий вишкіл на хуторі в Золотій Слобідці на Тернопільщині, де головним інструктором був Василь Охримович.

Зустріч зі Східньою Україною показала багато розбіжностей і різниць у підході до ідеологічних, політичних та тактичних заложень нашої визвольної політики. Було багато проблем, що вимагали узгіднення, а то й істотних змін. Я був захоплений, що тим справам було присвячено гідну увагу і вони знайшли віддзеркалення в постановах III Великого Збору ОУН.

Програма прийнята на тому зборі, а рік пізніше прийнята і поповнена Українською Головною Визвольною Радою, видається мені ще й досі неперевершеною і найбільш проґресивною програмою визвольного руху будь де у світі. Вона з її гаслом "Свобода народам, Свобода Людині" довго присвічувала бійцям УПА, в'язням концтаборів, новітнім дисидентам і всім тим, що в минулому чи в майбутньому боротимуться за справедливу справу визволення.

З глибокою пошаною і подивом до інтелекту нашого інструктора Василя Охримовича я згадую той незабутній тиждень. За ці ідеї він віддав своє ще молоде життя. В 1952 році він пішов в Україну, а в 1954 році "Радянська Україна" повідомила про його розстріл.

1943 рік був роком пожвавленої різноманітної діяльности. Мене тягнуло брати у всьому участь. Для студентської молоді була організована театральна студія на Францішканській вулиці, яку вів Тарнавський. Я зголосився стати членом студії й рівночасно став членом студентського хору "Бандурист". Відновив я теж свою футбольну кар'єру й зіграв декілька змагань у барвах станиславівського "Черника", а потім УССК-у. В мопс медичних студіях я теж робив задовільні поступи, але обмежувався тільки до того, що неодмінно треба було зробити: приписані колоквії та обов'язкові іспити. Теж мусів я дбати й про пашу господарку в Ямниці. Між тою різноманітною діяльністю часом наростали часові конфлікти, так що по якомусь часі я мусів припинити свою участь в театральній студії та в хорі "Бандурист".

1943 рік був теж вагомий деякими потрясаючими подіями. Першою з них був атентант — убивство професора Андрія Ластовецького. Виявилося, що його ліквідувала польська боївка. Через кілька тижнів був вбитий професор Ялови. Загальне враження було, що це був відплатний атентант українського підпілля за вбивство професора Ластовецького. Прийшла видима реалізація, що крім протинімецької та протибольшевицької боротьби, існує ще й боротьба на польсько-українському фронті.

Похорони професора Ластовецького перетворилися на велику всенародну маніфестацію. До сьогодні в моїх вухах звучить те маєстатичне "Святий Боже", яке хор "Бандурист" з глибоким почуттям співав, маршуючи в жалобному поході по Личаківській вулиці, відпроваджуючи тіло покійника на славний Личаківський цвинтар. Після атентату на професора Ялового, в побоюванні, що знову можуть бути відплаті акції польської боївки, нам наказано було взяти під охорону нашого визначного лікаря, д-ра Мар'яна Панчишина. Пригадую, як я з Влодком Михайлунівом, як перша зміна, відпроваджували д-ра Панчишина з викладів додому та перші дві ночі, які ночували, як охорона, в ного домі

Професор Панчишин був тими подіями дуже пригноблений, будучи сам великим гуманістом, який ніколи нікого не скривдив, а тепер діждався таких часів, коли йому грозило насильне вбивство. При вечері він був мовчазливий, прибитий і, зараз же після вечері, відходив до своєї кімнати. Зате його син, Тусько, був цим усім дуже зацікавлений і питав нас: "Панове колеґи, а які ви маєте револьвери?" Ми не мали жодних, але мусіли давати Туськові якісь виминаючі відповіді.

По кількох днях ми вирішили передати охорону професора Панчишина людям неорганізованим, бо якщо б ми продовжували, це грозило б нам деконспірацією. Не відомо, наскільки ця подія з професором Ластовецьким вплинула на здоров'я д-ра Панчишина, але восени 1943 року й він відійшов з цього світу. Його похорони були ще більшою маніфестацією, бо покійний був дуже популярний і люблений народом Західньої України.

Другою помітною подією було творення дивізії "Галичина". Українські чинники з кругів Українського Центрального Комітету та старше громадянство, яке захопилося ідеєю творення дивізії, робили паралелі з роками першої світової війни. Вони думали катеґоріями Корпусу Українських Січових Стрільців, які теж уважали, що треба мати збройну одиницю, якщо б повторилися події з першої світової війни. Ідея військового вишколу була для української молоді принадлива і я сам, признаюся, хотів піти до дивізії. Багато з моїх товаришів зголосилися і я, особисто, прийняв з деяким розчаруванням позицію організації революційної ОУН відносно творення дивізії. ОУН уважала, що зв'язуватися з німецьким фашизмом в той час було недоцільно з політичного боку. Членам організації було заборонено вступати до дивізії, як теж почато вести аґітацію проти творення цієї військової одиниці. Коли ж дивізію було таки створено, ОУН вислала деяких своїх членів з метою пройти добрий військовий вишкіл, щоб опісля повернутися в ряди УПА.

Набір до дивізії в Ямниці, яка завжди вважалася за передове село Станиславівщини, був дуже мізерний. Я в той час був саме в Ямниці на вакаціях. Наш парох, о. Юстин Гірняк, покликав мене до себе на розмову. В нього тоді гостював його рідний брат, Иосиф, славний актор колишнього "Березоля", а в той час член Львівського театру. Обидва вони, а особливо Иосиф Гірняк, випитували мене про різні події й настрої в селі. Потім зайшла розмова про те, чому так мало молодих людей з Ямниці зголосилося до дивізії. Я вияснив їм лінію організації і те, що так мало зголосилося до дивізії, вказує, що Ямниця