Читати книгу - "Серця трьох, Джек Лондон"

що зачув недалеко її голос. Вона суворо питала про щось іспанською мовою, а чоловічі голоси, хоч і шанобливо, проте заперечували їй.

Френкові чути було, як чоловіки віддалялися, розмовляючи, а по п'яти хвилинах цілковитої мовчанки вона владно звеліла йому виходити.

- Гм, цікаво знати, що зробив би Ріган у такій пригоді,- всміхнувся він до себе, виконуючи її наказ.

Вони рушили чагарником до берега, але тепер Френк уже сам ішов за нею. Коли дівчина спинилася, Френк випередив її і, повернувшись до неї обличчям, усе ще під впливом думки, що то якась гра, торкнувся її плеча, засміявся й сказав:

- Бісеня!.. Ну, та й бісеня ж ви!

Френка обпік лютий блиск чорних палких очей.

- Йолоп! - вигукнула дівчина й тицьнула надміру - як він подумав - по-панібратському пальцем у його щетинуваті вуса.- Думаєш, це може тебе змінити?

- Але ж бо, шановна леді...- Френк хотів був пояснити, що вона бачить його вперше.

Відповідь, якою дівчина перебила йому мову, була така ж неймовірна й незвичайна, як і те все, що відбувалося досі. Все сталося так швидко, що Френк і не помітив, коли саме дівчина витягла манюсінького револьвера із срібною інкрустацією й не лише спрямувала зброю на нього, а навіть притулила цівку до Френкового живота.

- Шановна леді...- почав був він ще раз.

- Не хочу я з тобою й говорити,- урвала вона.- Вертайся собі на шхуну й не приходь...- Він спостеріг ледве чутне зітхання перед тим, як дівчина скінчила.- ... ніколи.

Френк хотів озватися, виголосити цілу промову, але дівчина різко штовхнула револьвером, і він нічого не сказав.

- А якщо ти ще коли прийдеш, я застрелю тебе, нехай дарує мені мадонна.

- Тоді доведеться вертатися на шхуну,- жартівливо мовив Френк, спантеличено простуючи до човна й кепкуючи з самого себе, що опинився в такому кумедному становищі.

Намагаючись зберегти бодай краплинку гідності, Френк не дивився, чи дівчина йде слідом за ним. Підводячи з піску прову човна, він помітив, що легкий подмух ворушить пальмове гілля. Від вітру, що налетів з берега, там, за гладенькою поверхнею лагуни, де на обрії, наче марево, здіймалися далекі рифи, вода потемнішала.

Тихе хлипання примусило Френка обернути голову. Чудна дівчина, опустивши додолу руку з револьвером, обливалася гіркими слізьми. Френк миттю підбіг до неї й допитливо та співчутливо торкнувся її руки. Вона здригнулася, відчувши дотик, трохи відступила й з докором крізь сльози поглянула на нього.

Френк здвигнув плечима, бо ніяк не міг збагнути раптових змін її настрою та з’ясувати своє власне чудне становище, і хотів уже вертатись до човна, коли вона гукнула його.

- Ти мав би...- почала дівчина, а потім затнулась і, схлипуючи, додала: - ... принаймні поцілувати мене на прощання.- І вона прожогом кинулась до Френка й простягла руки, все не пускаючи револьвера, що зовсім не до речі стримів у неї в долоні. Недовго вагаючись, Френк пригорнув дівчину до себе й дістав несподіваного жагучого поцілунка в самісінькі губи, після чого вона схилила голову йому на плечі й заплакала. Дарма що Френк був у захваті, він не забував і про револьвер, плиском притиснений до його спини. Дівчина раз у раз підіймала заплакане обличчя й цілувала Френка, а Френк надаремно намагався догадатись, за кого вона його має, обдаровуючи такими гарячими й разом із тим потаємними пестощами.

Френкові було зовсім не однаково, чи довго ще триватиме ця солодка пригода, і його шпугнуло в саме серце, коли дівчина зненацька відірвалась від нього. Її лице палало з гніву й погорди, і, загрожуючи револьвером, вона рукою вказувала йому на човен.

Френк знизав плечима, ніби говорячи, що не може ні в чому відмовити такій прегарній панночці, сів на човна лицем до неї і поплив.

- Нехай мадонна врятує мене, не дасть загинути через моє слабке серце! - скрикнула дівчина, зірвала з шиї намисто з дукачів і золотою зливою жбурнула його геть у море між човном і берегом.

Вона впала на пісок. Френк побачив, як із-за стіни чагарника вибігли троє чоловіків, озброєні рушницями, й кинулись до неї. Піднімаючи її із землі, чоловіки звернули увагу й на Френка, що сильними ударами весел гнав човна до шхуни. Він оглянувся назад, чи далеко «Анджеліка», й побачив, що судно, схилившись набік і краючи провою воду, пливе йому назустріч.

Наступної хвилини один з чоловіків, літній бородань, подивився на Френка у бінокль, а ще за хвилину, кинувши бінокля, вже націлявся в нього з рушниці.

Куля плюснула у воду біля самісінького човна, і Френкові було видно, як дівчина схопилась на ноги, вибила рушницю з рук стрільця й не дала йому вистрелити вдруге. Далі, гребучи щосили, він побачив, що чоловіки, відступивши від неї, знову націлилися, а вона, погрожуючи револьвером, примусила їх спустити додолу зброю. «Анджеліка», що йшла проти вітру, спинилася, збуривши воду, і Френк спритно вибрався на борт; шкіпер відразу повернув стерно, вітер надув вітрила, і шхуна попливла в море. У хлоп’ячому запалі Френк послав дівчині, що дивилась йому вслід, прощального поцілунка й побачив, як вона знеможено схилила голову на плече бороданеві.

- Ото запальні ці кляті Солано! А горді до божевілля! - засміявся шкіпер, блиснувши на Френка білими зубами.

- Ай правда, якісь скажені,- засміявся й собі Френк і послав ще кілька поцілунків химерній панночці.

Завдяки сприятливому вітрові «Анджеліка» обійшла лагуну Чірікві і, підійшовши до Бичачого й Телячого островів, що лежали в морі миль на п’ятдесят поза лагуною, опівночі об'якорилася. Другого дня після сніданку Френк, узявши з собою веслярем ямайського негра, подався оглядати більший з двох островів - Бичачий, де, як казав капітан, індіяни з суходолу мали на цю пору ловити черепах.

Тільки-но ступивши на берег, Френк відразу відчув, що його відділяють від Нью-Йорка не лише тридцять градусів широти, а й тридцять століть; від останніх досягнень цивілізації він перенісся мало не до первісної дикості. Голісінькі, хіба що в настегнових пов’язках із мішковини, озброєні важкими, із лезом, як у сокири, ножами, ловці черепах швидко показали себе заповзятими пройдисвітами й небезпечними розбишаками. За посередництвом перекладача, матроса з Ямайки, вони пояснили, що Бичачий острів належить їм. А Телячий, що вони його також посідали раніш, принаймні на час черепахових ловів, запосів тепер якийсь