Читати книгу - "Поеми - т. 4, Франко І. Я."

style="">Не стратила надії.

«Добре, йду!

Я не накидуюсь тобі, безумче!

І не гадай, що задля тебе я

Прийшла сюди! Лиш задля батька твого,

Котрому ти, невдячний, серце рвеш,

Котрий для тебе все віддав, котрий

Нічим твоєї волі не в’язав,

А жив лишень любовію твоєю!

Його ридання і його розпука

Мене, чужу йому, зворушили

До сліз кровавих! Оставайсь здоров!

Молитвами та оханням безплодним,

Та вірою без діл, та самолюбним

Самознівеченням дури себе!

Людей не здуриш і не здуриш бога!

І совість власну не задуриш! Вічно,

Мов голос труб, трубітиме вона,

Що ти убійця власного вітця…

І ще когось!»

 

Мов привид сонний, білий,

Пропала Сільвія в гущавині.

Мов труп, стояв Валентій; тільки дрож

По всьому тілу пробігала, й зуби,

Немов від стужі, цокотіли вголос.

На другий день, якраз коли Валентій

Роздумував над тим, щоб пробиратись

Ще дальше в недоступную пустиню,

Явивсь отець його і десять слуг.

Горди́й, німий, він станув перед сином,

Без просьб, без сліз; лиш морщини глибокі

І побіліле за ті дні волосся

Свідчили, кілько він перетерпів.

 

«Ідеш додому?» - запитав він сина,

Котрий, змішавшися, стояв, мов грішник

Перед суддею.

«Батьку мій!» - зачав.

«Ідеш додому?» - перебив отець.

«О батьку, я негідний вас! Я грішний!

Лишіть мене спокутувать в пустині

Свої гріхи!» - моливсь Валентій смирно.

«Ідеш додому,- ще тя раз питаю?» -

«Не можу».-

«Добре, того я й чекав!

В’яжіть його!»

І кинулися слуги,

І враз йому зв’язали руки й ноги,

Відтак, безвладного на лектику

Поклавши, знов до Рима понесли.

 

В тяжких кайданах, в склепі кам’яному,

На хлібі і воді сидів Валентій

Вже другий місяць. Тихо, пусто вкруг,

Як в гробі. Крім немногих лучів сонця,

Ніякий звук життя не долітає

В його в’язницю. Лиш щодня вполудне

Приходить батько, відмика тюрму,

І ставить хліб і воду перед сином,

І хвилечку на нього поглядить,

І знов піде, ні слова не сказавши.

Вже місяць син не чув від нього слова,

Від тої хвилі, як привів його

Сюди, і сам замкнув в залізні пута,

І з жовчю змішані слова прорік:

«Сиди! Тут маєш муку і пустиню!»

 

І мучився ж Валентій в тії дні!

Не ті кайдани, не та самота

Були для нього мукою! Він зразу

Аж тішивсь ними, богу дякував

За те, що дав йому хоч так терпіти

Для слави свої. Але швидко мисль

Його ту радість підкопала. Мука?

Невже ж се мука? Се батьківський гнів!

І чи лиш гнів? Ох, ні, не гнів - любов!

Любов батьківська накладає пробу,

Кує його в кайдани лиш на те,

Щоб прикувать до себе! Він постиг,

Що дужче пута ті болять вітця,

Аніж його; що лиш натуга крайня

Держить ту хмару на чолі батьківськім,

Держить печать мовчання на устах;

Що батько гірко плаче за дверми;

Що там, у мармуровім гінекеї,

Сумує Сільвія. Любов, любов

Була його найтяжчою тюрмою,

В’язала, окружала і тіснила

Його. В тих путах чи ж він міг себе

Вважати мучеником, де, противно,

Він мучив сам? І той глибокий, лютий

Таємний біль, котрий почув він вперве

У лісовій яскині, все змагавсь

І гриз його, і кров його сушив.

І, мов оса влізлива, ненастанно

В ушах його бриніла сумовита

Та пісенька паннонського раба.

 

Не раз вночі зривався він, клякав

І, дзвонячи кайданами, молився,

Щоб спас господь його з тих пут, з тих мурів,

З обіймищ тих могучої любви.

Бажання волі в самоті, в пустині

Якимсь туманом налягло на нього,-

І накипала в серці злість на все,

Що лиш людей нагадувало; злість

Страшний осад лишала в нім - ненависть!

 

І він почав роздумувати, як

Зробитись вільним? Те, на що б вперед

Не був пішов ніколи,- наплило

Йому тепер немов само собою:

Підступна хитрість! Дай, підладжуся

Під волю їх! Щоби здобути небо,

Здобуду вольну волю уперед.

 

І перший раз за час свої неволі

Він лід мовчання проламав. Коли

Отець приніс їду йому і воду,

Він, ставши смирно перед ним, сказав:

«Мій тату!»

Сильно стрепенулось серце

У батька, судорожно задрижали

Уста його, і бачилось: туй-туй

З очей старечих триснуть ясні сльози,

І бачилось, що він готов в тій хвилі

На шию сина кинутись, і плакать,

І цілувать його за сам дрібний

Дар голосу й батькі́вського ім’я.

Але Валентія лице було

Спокійне, зимне, ба, понуре навіть,

З немилим виразом покори тої,

В котру маскуєсь гордість; вираз той

Відразу остудив батьківську радість

«Чого тобі, мій сину?» - він сказав.

«Священика християнина. Я

Хреститись хочу».

Хмара залягла

На батьковім лиці, та лиш на хвилю.

Бо він, хоч давніх сам богів державсь,

Не був, протеє, ворогом христян.

Противно, майже всі його раби

Були христяни і могли свобідно

Справлять свої молитви в його домі.

Він знав чимало й вольних християн

І з многими дружив. Була се

Пора спокійна,- літ кількадесят

Не чуть було про гонення ніякі,

А го́ненням він був зовсім противний.

Щоправда, дуже не любив він тих

Фанатиків, аскетів християнських,

Що, перекручуючи чисту й світлу

Науку вчителя, робили з неї

Страшну підойму тьми і забобону,

Ненависті до світу і людей.

Тих не любив він здавна вже за їх

Безмірну глупу гордість, за зухвальство,

З яким самі на себе накликали

(І на невинних других християн)

Катуші й смерть, з яким не раз прилюдно

Оскорблювали