Читати книгу - "Зів'яле листя, Франко І. Я."

style="">Займається і зно­ву то­не

У тьмі?

 

Чого яв­ляєшся мені

У сні?

В житті ти мною згор­ду­ва­ла,

Моє ти сер­це надірва­ла,

Із нього виз­ва­ла одні

Оті ри­дан­ня го­лосні -

Пісні.

В житті ме­не ти й знать не знаєш,

Ідеш по ву­лиці - ми­наєш,

Вклонюся - навіть не зир­неш

І го­ло­вою не кив­неш,

Хоч знаєш, знаєш, доб­ре знаєш,

Як я люб­лю те­бе без тя­ми,

Як му­чусь дов­ги­ми но­ча­ми

І як літа вже за літа­ми

Свій біль, свій жаль, свої пісні

У серці здав­люю на дні.

 

О ні!

Являйся, зіронько, мені!

Хоч в сні!

В житті мені весь вік ту­жи­ти -

Не жи­ти.

Так най те сер­це, що в тур­боті,

Неначе пер­ла у бо­лоті,

Марніє, в’яне, за­си­ха,-

Хоч в сні на вид твій ожи­ває,

Хоч в жа­ло­щах живіше грає,

По-людськи вільно відди­ха,

І то­го ди­ва зо­ло­то­го

Зазнає, щас­тя мо­ло­до­го,

Бажаного, страш­но­го то­го

Гріха!

 

XIII. «Отсе тая сте­жеч­ка…»

 

 

Отсе тая сте­жеч­ка,

Де дівчи­на йшла,

Що з мой­ого сер­деч­ка

Щастя унес­ла.

 

Ось ту­ди пішла во­на

Та гу­ля­ючи,

З іншим своїм люб­чи­ком

Розмовляючи.

 

За її сліда­ми я,

Мов бе­зум­ний, біг,

Цілував з сльоза­ми я

Пил із її ніг.

 

Наче по­то­па­ючий

Стебелиночку,

Зір мій вид її ло­вив

На хви­ли­ноч­ку.

 

І мов ну­рок пер­ли ті

На морсько­му дні,

Сквапно так мій слух ло­вив

Всі сло­ва її.

 

Отсе тая сте­жеч­ка

Ізвивається,

А у ме­не сер­денько

Розриваєтьтся.

 

Залягло на дні йо­го

Те важ­ке чут­тя:

Тут навіки згуб­ле­ний

Змисл тво­го бут­тя.

 

Все, що най­до­рож­чеє,

Найулюблене,

Чим ду­ша жи­ва бу­ла,

Тут за­губ­ле­не!

 

Чим ду­ша жи­ва бу­ла,

Чим пи­ша­ла­ся…

Отсе тая сте­жеч­ка,

Щоб за­па­ла­ся!

 

XIV. «Якби знав я ча­ри, що спи­ня­ють хма­ри…»

 

 

Якби знав я ча­ри, що спи­ня­ють хма­ри,

Що два сер­ця мо­жуть ізвес­ти до па­ри,

Що ла­ма­ють пу­та, де ду­ша за­ку­та,

Що в по­жи­ву ни­ми зміниться от­ру­та!

То те­бе би, ми­ла, об­да­ла їх си­ла,

Всі би в твоїм серці іскри по­га­си­ла,

Всі дум­ки й ба­жан­ня за од­ним уда­ром.

Лиш од­на лю­бов би ви­бух­ла по­жа­ром,

Обняла б дос­то­ту всю твою істо­ту,

Мислі б всі по­жер­ла, всю твою тур­бо­ту,-

Тільки мій там об­раз і ясніє й гріє…

Фантастичні ду­ми! Фан­тас­тичні мрії!

 

Якби був я ли­цар і мав пан­цир доб­рий,

І над всіх був сильнй і над всіх хо­роб­рий,

Я би з пе­ре­мо­ги во­ро­ги під но­ги,

Що мені до те­бе не да­ють до­ро­ги!

Я б до­бувсь до те­бе че­рез му­ри й стіни,

Я по­бив би смо­ки, роз­ме­тав руїни,

Я б здо­був всі скар­би, що їх криє мо­ре,

І до ніг би твоїх по­ло­жив, о зо­ре!

Де б те­бе не скри­то, я б зла­мав верії…

Фантастичні ду­ми! Фан­тас­тичні мрії!

 

Якби я не ду­рень, що лиш в ду­мах кис­не,

Що співа і пла­че, як біль сер­це тис­не,

Що бу­ду­ще ба­чить людське і на­род­не,

А в су­часнім блу­дить, як ди­тя го­лод­не,

Що із не­ба ло­вить зорі зо­лотії,

Але до дівчи­ни прис­ту­пить не вміє,-

Ідеали ба­чить геть десь за го­ра­ми,

А жи­веє щас­тя з рук пус­тив без тя­ми

І те­пер, запізно, пла­че і дуріє -

Фантастичні ду­ми! Фан­тас­тичні мрії!

 

XV. «Що щас­тя? Се ж ілюзія…»

 

 

Що щас­тя? Се ж ілюзія,

Се при­вид, тінь, ома­на…

О ти, ілюзіє моя,

Зрадлива і ко­ха­на!

 

Кринице ра­дощів, чут­тя

Ти ча­роч­ко хрус­тальна!

Омано дум, мо­го жит­тя

Ти по­мил­ко фа­тальна!

 

Я хтів зло­вить те­бе, ось-ось,

Та враз опа­ли кри­ла:

З то­бою жить не до­ве­лось,

Без те­бе жить не­си­ла.

 

З то­бою жить - важ­ка ле­жить

Завада поміж на­ми;

Без те­бе жить - весь вік ту­жить

І дня­ми, і но­ча­ми.

 

Нехай ти тінь, що ги­не десь,

Мана, лу­да - од­на­че

Чому ж без те­бе сер­це рвесь,

Душа бо­лить і пла­че?

 

Нехай ти тінь, ма­на, дім з карт

І мрія мо­ло­де­ча,

Без те­бе жить - безг­луз­дий жарт,

І світ весь - по­рож­не­ча.

 

Як той Шлеміль, що стра­тив тінь,

Ходжу я, мов зак­ля­тий,

Весь світ не го­ден за­пов­нить

Мені твоєї стра­ти.

 

XVI. «Як не бачу тебе…»

 

 

Як не бачу тебе,

Кожда хвиля - тяга безконечна;

Як побачу тебе,

Відновляється рана сердечна.

 

Як не бачу тебе,

То довкола і зимно, і темно;

Як побачу тебе,

Запече щось у серці страшенно.

 

Щоб побачить тебе,

Мов несуть мене ангельські руки;

Як побачу тебе,

Геть мов гонять пекельнії муки.

 

Ні без тебе нема,

Ні близ тебе спокою, мій світе!

І земля не прийма,

Ох, і небо навіки закрите.

 

XVII. «Як по­чуєш вночі край свой­ого вікна…»

 

 

Як по­чуєш вночі край свой­ого вікна,

Що щось пла­че і хли­пає важ­ко,

Не три­вож­ся зовсім, не збав­ляй собі сна,

Не ди­ви­ся в той бік, моя пташ­ко.

 

Се не та си­ро­та, що без ма­ми блу­ка,

Не го­лод­ний жеб­рак, моя зірко;

Се роз­пу­ка моя, нев­ти­ши­ма тос­ка,

Се лю­бов моя пла­че так гірко.

XVIII. «Хоч ти не будеш цвіткою цвісти…»

 

 

Хоч ти не будеш цвіткою цвісти,