Читати книгу - "Прозові твори, Федькович Юрій"

style="">- Щоби знав, що таки дам. Що кому до того, який я в лиці?

- Так?

- Так!

- Ну, добре, що знаю,- кажу я.- Більше ти на мене токма за се не будеш гніватися.- А сам умовк. Більше я до його не промовив сього вечора ані слова, такий мені жаль був великий. А я вже таку натуру маю зроду, що дуже багато треба, аби мене розсердити, але як мене вже хто уразить до живого, так моє серце вже не обернеться, поки світа. Але нє, аби я, може, на його ворогував,- крий господи! І сприяти йому буду, і в огонь за його піду, а говорити вже не буду, хіба він сам мене на бесіду зачепив би,- та й то відповім йому на його запитання,- розговорюватися вже не буду ані йому моє добре серце не покажу. Не красно се так - знаю дуже добре, але що ж буду вже робити, коли натура така лукава.

Повходили в хату.

Неня як учули, що Ілаш уже посватаний, та й з ким, та й як,- такі уже раді, що аж Богу моляться та в долошки плещуть, бо вони, знаєте, Ілаша дуже навиділи зроду. Позасідали поза стіл; одна сестра кинулася до печі, друга до циган по скрипника; наймиття розіслав брат по парубках спрошувати, мене знов по горілку до жида, а сам такий охочий, аж гуляє,- не тому, може, що Ілаш його запросив у старші дружби. Але він тому такий рад, що його Ілашко з радіщ аж не знає, що собі робити.

От і моя лиха воля минула помалу. Против коршми стрітив Лейбину Анницю; став, поговорив трошки, пожартував, ущипнув зо двічі,- от і попустило трохи з серця. У пропінації приповів старому Дувидові за того жида, що не хотів устати. А се так було.

Одному чоловікові злягла вночі жінка, так він, сердешний, не знав з радіщ, що робити, але вхопив барилку та побіг у коршму:

- Абрамку, а спите ви?

- Гм?

- Чи спите ви? - кажу.

- Сплю.

- Встаньте та дайте горілки.

- А багато?

- Пів відра.

- А нащо тобі аж пів відра?

- Мені жінка злягла та мені треба.

- І моє жінки лягло, нівроке, та їй не треба горілке, а тобі треба; не встану.

- Але встаньте, коли я вас прошу.

- Я тобі казало, що я не встану; ну, іди собі. Може, ти хочеш що украсти або зрабувати... Іди собі, ну, іди!

- Ей, господи, бо’ з вами!

- Що, господи? Що? Ніби мене твій господь здойме! Іди собі, кажу, до дідке, бо буду гвалт кричати! От таки зараз кричу,- ну!

- Ей, бо й ви, Абрамку! От таки дасть бог, що ви встанете.

- Що хлоп св...- рохкає! Що бог дасть - то я встану? А бог таки дасть, та я не встану.

Аж Дувид самий засміявся, а товста Дувидиха аж за черево береться:

- Дувид-лєбен, гіб же ім а гіт бромфен! 1

Хоч я тоді ще по-німецьки не розумів, то я претці знав, що до чого йде.

- Дайте, Дувидку,- кажу,- дайте, та вам колись ще якоїсь приповім.

Дувид і уточив мені з-під самого чопа, аж вам цяти б’ють. А мені стало зараз ще легше на серці, як від Лейбинової Анниці. Боже милий,- нема тото, як молоді літа!

Дома застав уже повно легінів, а Ілаш мені зараз і поклонився та й став просити:

- Клонюся вперед богу святому, а відтак вам, чесний брате та й товаришу, щоби були ласкаві на сесь колач (а тут мені вже такі великі два колачі плетені міські і подає!) та й до мене на весілля у післанці.

Я приймаю колачі та й дивлюся на брата:

- Як ви кажете, бадічко?

- І овшем,- каже брат,- позволю,- чому ні!

От лиха воля минула й до решти; та коли б то - але ще й тої утіхи тілько відкись узялось, що вже аж забагато було, а тут ні з ким навіть і своє серце поділити (бо до Василя уже сам нічичирк). От підійшов я до Ілаша та й кажу:

- А чи бачили ви тоті пістолєта, що мені бадіка оногди з-за гори винесли?

- Пістолєта? - крикнув Василь, схопившися з місця,- ану покажи!

- Ану-ко, покажи! - повторив і Ілаш.

Я побіг у кліть та й виношу пістолєта, а тут такий рад, що на моїм таки стало; бо я знав, що Василь зроду за зброєю таки аж гине.

- Ади! - кажу до Василя.

- А набиті? - питає.

- Не набиті,- кажу,- або чому?

- Так нащо ж мені їх показуєш? - рік Василь, сівши собі знов, як сидів.- Спряч їх собі!

«Зійшов з розуму, та й годі!» - гадаю я собі, а сам іду до Ілаша, щоби хоть йому похвалитися.

- Адіть,- кажу,- що за мудрота! Лиш ножів іще не маю.

- Я тобі подарую свої ножі,- обізвався Василь,- мені їх однако не треба. От будеш мати по мені чи там від мене пам’ятку.

- А ти нащо ножів збавлявсь би? - обізвався мій брат до Василя. А відтак каже до мене: - Я тобі самий справлю ножі. От і завтра можеш піти в Плоску та сказати собі робити пару ножів та й вилки, які сам злюбиш.

- Та вже коли кажете ножі робити, бадіко, то кажіть ретязі нові робити, бо в моїх геть низки рвуться - так зглодалися.

- Ну, про мене! - каже брат.- Але дивися, щоби мені за тото й покосив гарно сього літа.

- Бігме, бадічко, цілий згарець вам скошу,- кажу я. А самий такий утішний, гейби мене хто на сто коней посадив був.

- Ну, ну! - каже брат.- Мемо видіти. А тепер іди та розсідлай онде вороного, що аж по копита в землю вбився, а все через тебе, господарю, бо ти не міг його розсідлати, нім був за горілкою,- де би!?

-