Читати книгу - "У пущі, Леся Українка"

як воно плескало буйно!

 

Едіта

Сину,

ти наче жалуєш про тії мрії,

хоч сам ти зрозумів, що замість мрій…

 

Річард

Так, замість мрій тут потребують хліба!

І я за се в них каменем не кину…

 

Едіта

Тут вимагають не самого хліба,

а й слова божого,- не забувай!

І ми служить повинні щирим серцем

тим, хто дає нам боже слово.

 

Річард

Мамо!

Христос давно нам дав його. Те слово

він не сховав у схові під замки,

і всяк його сам може взять тепера,

а передавачів не треба нам.

 

Едіта

Ти, сину, мов род-айлендець, говориш.

Тебе призводить Ріверсова жінка,

хай бог її поб’є!

 

Річард

Не проклинай!

Її побила й так лиха година.

Подумай, мамо,- люди, що назвали

себе «святими» й «божими синами»,

дають своїм братам не хліб, а камінь!

Вони ламають крила мріям ясним!

Їх варто проклинати.

 

Едіта

Годі слів,

бо кожне слово - гріх новий.

 

Річард

Так, годі,

бо кожне слово - то нова отрута

для тебе і - для мене.

 

Крістабель

Страва стигне.

Едіта, Річард і Деві сідають до столу. Крістабель їм служить, їдять в мовчанці. Едіта встає перша, бере шнур і лопату, закидає на плечі рядно і подається до дверей.

 

Річард

(до Крістабелі)

Куди се мати йде?

 

Крістабель

Та… на роботу…

 

Едіта

(обертається, стоячи на порозі)

Я, сину, йду за тебе відробляти.

(Повагом виходить.)

 

Крістабель

(до Деві)

Ти б, синку, йшов бабусі помогти.

 

Деві

Як скажеш, дядьку Річарде?

 

Річард

Як хочеш…

 

Деві

Я йду з тобою…

(Деві починає знов ретельно їсти. Річард сидить, не торкаючи страви.)

 

Крістабель

Річарде, ти б їв…

 

Річард

Не їсться, Белочко…

Мовчання.

 

Крістабель

А тута Кембль

нагримав на дочку за сю фігурку.

Він хоче, щоб ти знищив се.

 

Річард

(з раптовим запалом)

Не знищу!

Сього ніхто не може наказати!

Хтось стукає у двері.

 

Річард

Либонь, по мене.

(Встає.)

 

Крістабель

(одчиняє і виглядає за двері)

Боже! Джонатан!

Чи бачиш, Річарде?!

(Уводить Джонатана за руку в хату.)

 

Річард

(кидається і гаряче вітається з Джонатаном)

Ти звідки взявся?

Я ж думав - ти в Голландії осівся.

 

Джонатан

Осівся, та не всидів…

 

Річард

Чом же так?

Кажи, розказуй, що було з тобою.

 

Крістабель

Так дай же, братику, йому спочити.

Сідайте, Джонатане!

(Садовить за стіл, присуває йому страву.)

Призволяйтесь.

 

Джонатан

Спасибі, не голоден, дещо їв,

ми з жінкою шатро собі зробили

та трохи там поснідали.

 

Крістабель

Та що ви!

Ну, як таки вам жити у шатрі?

Поки збудуєтесь, у нас сидіте.

Так, Річарде?

 

Річард

Вже ж, Белочко, звичайно.

 

Джонатан

А ваша паніматка…

 

Крістабель

О, матуся

вам буде дуже рада. Я піду

та приведу сюди дружину вашу.

Де ви спинились?

 

Джонатан

Як би вам сказати?

Там шарварком громада щось будує,

то ми отаборились в тій містині.

 

Крістабель

Гаразд, я вже найду.

(Виходить.)

 

Річард

Ну, слухай, друже,

чому ж се ти в Голландії «не всидів»?

Зарібку не було?

 

Джонатан

Та ні, не те,

а я зневірився в старому світі.

Той давній світ зостарівся в гріхах,

закостенів у звичках нечестивих

і навіть дух живий нової віри

не може воскресити того трупа.

І я збагнув, для чого в край новий

Ізраїля виводив бог з Єгипту,-

інакше б той народ не став обранцем.

Єгипетська гидота застаріла

його посіла б, як лиха проказа.

Колись я розкажу тобі дрібніше

про всі мої пригоди, а тепер

аж згадувать не хочеться. Я радий,

що можу вже не думати про те.

 

Річард

А все ж Голландія новому хисту

торує шлях широкий. Я простив би

«Єгипетську гидоту» їй за теє.

 

Джонатан

Се ти говориш так, а не простив же

Венеції усіх її гріхів,

за цноту хисту красного.

 

Річард

Простив я

не менше їй, аніж Христос блудниці.

 

Джонатан

Все ж признаєш ти, що вона - блудниця.

 

Річард

Ні, власне, я не те хотів сказати,

було б се і негречно, і невдячно.

 

Джонатан

Але зате правдиво! Я боявся,

що вже не вилізу з її розпусти,

коли там довше поживу.

 

Річард

Нітрохи

я не боявсь того.

 

Джонатан

Чого ж ти втік

від неї, як від жінки Потіфара? 11

 

Річард

Згадай про інквізицію. Крім того,

ти знаєш сам: поважні обов’язки

обох нас кликали додому.

 

Джонатан

Правда,

а все-таки ти без жалю покинув

Венецію.

 

Річард

Хіба ти се завважив?

Я й сам тоді гаразд того не тямив…

(Трохи задумався.)

Однак се правда! Я вже звідти рвався,

я вже був ситий тих пишнот, бенкетів,

пестливої венеціанок вроди,

облесливих речей венеціанців,

а що найгірше - пуританська шия

не вміла гнутися по-католицьки,

переступати ноги