Читати книгу - "Доки сонце зійде, роса очі виїсть, Кропивницький"

по­ме­реть.

Жисть копєйка,

Ког­да в любві ли­хо­дей­ка

Аба мне так панімаєт,

Што з свєта сжи­ваєт.

По­нят­но вам, ка­кая ето му­ка - бе­зотвєтная лю­бов?

Оксана. Я щось не вто­ро­паю те­бе. Чи, мо­же, від то­го, що у ме­не го­ло­ва ду­же бо­лить.

Гордій. Как не болєть го­ловє? Ето вєрная ва­ша прав­да. Тут увесь кор­пус за­болєїть.

Оксана. Ти ніби щось пал­ке і чу­ле го­во­риш, тілько щось мо­ва твоя якась…

Гордій. Што ж, ког­да я не вмію го­во­рить по-прос­то­му, по-му­жи­чо­му. Разві ви не мо­же­те панімать об­разо­ван­ний раз­го­вор?

Оксана. Твоєї мо­ви я не ро­зумію.

Гордій. Вот ког­да мінє горько, так горько, што ви не мо­же­те по­нять ме­ня. Од­на­че поз­вольте вам поднєсти для вдо­вольствія кон­фе­тов. (Дає кон­фе­ти).

Оксана. Не жад­на я до ла­сощів.

Гордій. Ку­шай­те, нас­лаж­дай­тесь! Как я ти­пе­ри­ча, зна­чит, на собст­вен­ном жа­ло­ва­ньї, так ето пус­тяк дєло, і я каж­ной день го­тов з моїм вдо­вольствієм на всякі сладкі вещі. Ку­шай­те сколько зав­год­но. Ну только по­ду­май­те об моєм нес­частії.

Оксана. Яке не­щас­тя? Ад­же ти ба­чив, то па­нич поїхав за­раз ву­ли­цею? А хто ж то ще з ним?

Гордій. Ніча­во я не ви­дал. Я свєту бо­жо­го не ви­дю. Ну ви­дю только своє го­ре! І што только я го­ресті терп­лю при свой­ом со­во­куп­ном роз­суж­даємом чувствії, ето да­же вди­ви­тельно!.. Поз­вольте вам по­да­рить кольцо зо­ло­тоє.

Оксана. З якої речі?

Гордій. Так, зна­чить, ви без ніко­то­ро­го вніманія об моєй чувст­ви­тельності? За што ж ето ва­ша ти­ранія! Ні кон­фе­тов не хо­че­те ку­шать, ні по­дар­ка не бе­ре­те! Заб­ро­сю ж я ето кольцо, ког­да так, в Ду­най - бист­ру ріку. Пу­щай по­гиб­нет три с пол­ти­ной. Те­пе­ра, зна­чить, мнє вже до та­ко­го іронія до­хо­дить, што пу­щай другі как хо­тять об вас поніма­ють, но я все ж го­тов в огонь і в во­ду. Я сли­шал сійчас од од­ной де­ре­венс­кой ба­ришні, как об вас не­ко­то­риє лю­ди сквер­но паніма­ють, што го­тові бро­сить на безс­лавіє і все про­чеє. Но од­на­че, хо­ча ми і не з дво­рян, ну на та­кой по­саж не сог­ласні, штоб імєть у своїх хви­зо­номіях та­коє вар­варс­кое по­нятіє.

Ок­са­на. Ка­жи-бо тов­ком, щоб я те зро­зуміла.

Гордій. Разві вам іщо не об'ясне­но? Уся те­пер дерев­ня го­во­рить, што наш па­нич же­ниться на ка­кой­сь по­ме­щицькой ба­ришнє, так вот ка­кая сим­патія.

Оксана. Що-о? Ти п'яний чи?.. Від ко­го ти чув?..

ЯВА 4

Ті ж і Тек­ля.

Текля. Від ко­го? Див­но! Усе вже се­ло Гвал­тує. І щоб ти за­пев­не зна­ла, що я тобі не во­рог, я тобі, як щи­ра при­ятелька, ось що по­ра­дю: біжи ти за­раз у хо­ро­ми роз­пат­лай во­лос­ся і, мов кішка ска­же­на, кинься йо­му в вічі! Зірви на ньому своє сер­це! Осо­ром йо­го пе­ред всіма гос­тя­ми!

Оксана. Та ви це умо­ви­лись, чи як?.. Чи сер­це моє вам да­лось на іграш­ку, чи жи­ли з ме­не хо­че­те тяг­ти? Один пле­те якусь нісенітни­цю, дру­га си­чить, як га­ди­на.

Гордій. Ну од­на­че до сви­данія! Я при ета­ких довольно уди­ви­тельних со­бесьодах не намірен при­сутст­вовать. Ну ког­да зас­по­коєтесь, так только вспомніте, што єсть один та­кой че­ло­век, што в огонь і в во­ду! (Ухо­дить, співає).

Оксана. Тек­ле, не дра­туй ме­не! Ка­жи, що ти пе­ре­чу­ла і від ко­го?

Текля. От те­бе, Ок­са­но, бог ка­рає. Бу­ло б не ча­ру­ва­ти па­ни­ча, бу­ло б не хо­ди­ти до схід сон­ця по не­по­ча­ту во­ду, бу­ло б не но­си­ти у па­зусі зілля!..

Оксана. Це, ста­ло буть, я все ви­роб­ля­ла? Я? Ну, доб­ре, не­хай і так: я відьма, я чарівни­ця! Яка ж мені ка­ра за це?

Текля. А та ж, що па­нич Бо­рис пос­ва­тав­ся на пан­ночці!

Оксана. Ха-ха-ха! Це ти все на­ро­чи­то!.. Знаю я те­бе! Ну-ну, що ж далі?

Текля. Ре­го­чи, ре­го­чи, а він пос­ва­тав­ся, ще по­зав­чо­ра пос­ва­тав­ся, а сьогодні вже з'їха­лись гості. Завт­ра і до вінця їдуть. Те­пер там та­ка гульня іде, що й… Ось ходім, то й са­ма по­ба­чиш, ко­ли мені не ймеш віри. Ходім, я те­бе нав­чу до­ро­гою, що зро­бить.

Оксана. Ходім до гор­ниць! Він до ме­не не привітав­ся! Мо­же… Ходім! Не­хай же своїми очи­ма по­ба­чу, очам не повірю, од­но тільки сер­це!..

Входять хлопці.

Це що та­ке?

ЯВА 5

Ті ж і па­руб­ки. Хва­та­ють Ок­са­ну.

Оксана. Пустіть, пустіть ме­не!

Текля. За­туліть мерщій їй ро­та, щоб не гвал­ту­ва­ла.

1-й па­ру­бок. А в ко­го той очіпок, що на смітни­ку знай­шли? Да­вай йо­го сю­ди! Да­вай сю­ди маз­ни­цю, ви­ма­же­мо їй го­ло­ву, щоб не світи­ла ко­сою!

2-й па­ру­бок. На, он­деч­ки!

1-й па­ру­бок. Мерщій маз­ни­цю! А, ти ще й ку­саєшся!.. Ач, чор­то­ва нех­люя, хвой­да всесвітня! Де мій ніж? Я їй за­раз ко­су відчик­ри­жу! Співай­те, братці, весільну.

Парубки (співа­ють).

Рак у дуд­ку дме,

Че­ре­па­ха - сва­ха,

Бу­зи­но­ва дуд­ка!

Оксана (кри­чить). Гвалт! Ря­туй­те, хто в бо­га вірує! Бра­ти­ки! Бра­ти­ки, го­луб­чи­ки, бо­га ви не боїтесь!

1-й па­ру­бок. Що ж це маз­ни­цю не не­суть?..

ЯВА 6

Степан і Охрім з па­руб­ка­ми.

Степан. А хто тут Гвал­тує?

1-й па­ру­бок. А осьдеч­ки па­ню хо­че­мо пок­ри­ти, та пру­чається, бісо­ва тінь.

Степан. Ка­тю­ги!.. За що ви зну­щаєтесь над дівкою?

1-й па­ру­бок. Не зну­щаємось, а хо­че­мо честь їй відда­ти по зас­лузі!..

Степан. Геть, іро­ди! Че­ре­ва вам роз­па­на­хаю!.. Охріме! Гей, братці, дай­те по­мочі!

Охрім. Геть, бу­зовіри, со­ба­ки! Го­ло­ви роз­чав­чу.

Деруться.

1-й па­ру­бок. Ну, ну, не ду­же, ми й вас скру­ти­мо!..

Степан. Ме­не скру­ти­те? Ще той на світ не на­ро­див­ся, щоб ме­не скру­тив.

Б'ються. Один з па­рубків уда­рив Ок­са­ну. Та па­да.

Оксана. Ой бо­же ж мій, бо­же!

Степан. Ходім, ка­тю­ги, до стар­ши­ни.

Охрім. Анах­те­ми! В хо­лод­ну вас, п'яню­ги чор­тові!

Уходять.

Текля. Те­пер я вдо­вольни­ла своє сер­це! Здається, Сте­пан ме­не не ба­чив. А хоч би ба­чив, то й що? Не я опу­ди­ла па­рубків, знай­шлись пос­лу­хачі! (Ди­виться на Ок­са­ну). Зомліла? Ой, що ж це у неї йде кров з ро­та? Мо­же, і ду­ба дасть? Щось рипну­ло. (Ухо­дить).

ЯВА 7

Завада ви­хо­дить з ха­ти, позіхає.

Завада. Що во­но не­на­че щось гвал­ту­ва­ло? Чи то, мо­же, мені спро­сон­ня так по­ка­за­лось? А де ж це Ок­са­на? От то­го вже я не люб­лю, щоб уночі ти­ня­ти­ся по го­ро­дах та по сад­ках! Сиділа б собі у подвір'ї, і лю­бе­сенько. Щось я помічаю, що во­на оце вже чет­вер­тий чи п'ятий день і місця собі не знай­де. Нев­же і справді по­ко­ха­ла па­ни­ча? Та й він уже сьомий день і в ха­ту не загля­да. Мо­же?.. (Гу­ка). Ок­са­но! Ок­са­но!..