Читати книгу - "Диво в чорному будинку, Мілан Угде"

class="p1">ДУШАН: Облишмо це.

ТЕТЯНА: Він боявся. Ти ніколи не боявся?

ДУШАН: Тисячократно. А якби поряд не було Вітьки, усе закінчилося б так само кепсько, як із ним.

ТЕТЯНА: Тоді чому ви не подасте один одному руки?

ДУШАН: Він мав би сам собі зізнатися в тому, що зробив.

ТЕТЯНА: А що він зробив? Підтримував росіян. Мої батьки також. А ти — американців, чи хто там тобі платив. Вибач, я так це бачу. Перемогли американці. Тому мій тато мерзотник? А Іван поганий?

ДУШАН: Він доносив на брата. Такого не робили навіть тайняки.

ТЕТЯНА: Він мав трьох дітей. Через тебе його хотіли вигнати з роботи. Проте агентом він не був.

ДУШАН: Як член партії він доносив на мене шефові. У списках агентів його немає. У поліції ним також не смерділо. І все ж, він для мене сексот.

ТЕТЯНА: Він тобі не нашкодив. Нічого про тебе не знав. Хіба якісь дурниці.

ДУШАН: Наприклад, що батько позбавив мене спадку. Саме це про мене вивідали. То від кого інформація?

ТЕТЯНА: Ні, не від Івана.

ДУШАН: Хто знав, що старі Помпе змінили заповіт? Сестра і брат.

ТЕТЯНА: Присягався Петьою, що це не він настукав.

ДУШАН: Мені шкода, Таню. Розумію, ти його кохаєш. (Зауважив, як мати повертається через двері номер чотири.) А що, як перейдемо до іншого розділу? У нас був дядько, партизан, гордість родини. Його застрелили.

МАТИ (залишила двері номер чотири за собою відчиненими): Благослови його Боже. Спить. Наче янголятко.

ДУШАН: На цьому будинку мала би бути пам’ятна дошка. Чому її немає?

МАТИ: Душан переплітає живих із мертвими, аби лиш нас заплямувати. Бачиш? Посміхається. Це робить його щасливим.

ДУШАН: Замість панелі тут шафа. Дивовижна. На всіх інших, іще з часів війни, поламані замки. Червоноармійці їх зламали. Лише одна ціла. Восьме диво світу: тато її поремонтував. Що такого там може бути?

МАТИ: Так, мій брат тут жив. Одного дня він попрощався й пішов.

ВІТЬКА (заходить через двері номер два зі Шаркою, яка несе велику, повну сумку): Привіт, Таню. Матусю, усе на правильному шляху.

МАТИ: Шарко. Дякувати Богу.

ТЕТЯНА: Привіт, братова. Як справи?

ШАРКА: Спасибі, що запитала. Добре. Добре. Добре.

ДУШАН: Цитує класиків. Слава.

ШАРКА: Так. Перепрошую. Тебе, матусю, і тебе, Ду­шане.

МАТИ: Ти не маєш за що перепрошувати.

ШАРКА: Маю. Я перестала собою володіти. Проте, як пише Шекспір, «коли Гамлет втрачає владу над собою і кривдить Лаерта, то не Гамлет його ображає. Це поза його свідомістю! А хто ж тоді його зобидив? Божевілля. І тому Гамлет сам належить до покривджених. Його ворог — власне безумство» Правильно?

ДУШАН: На відмінно.

ШАРКА: Маю прохання: якщо буде потреба, відвезеш мене?

ДУШАН: Як завжди. Лише скажи, поїдемо.

ШАРКА: Тоді знаєш що? Їдьмо негайно.

МАТИ: Шарінко, ти не почекаєш татка?

ДУШАН: Як на мене, це зайве.

МАТИ: А тебе я не питала. Твою думку і так знаю.

ДУШАН: А я його. (Хапається за серце, пародіює батька.) Добре, нехай іде туди, до тих шарлатанів, але під твою відповідальність.

ВІТЬКА: Душане, матуся має рацію. (Чути стукіт у двері номер чотири.)

МАТИ: Заходьте.

СУСІД (заходить у двері номер чотири): Пардон, пані докторова. Пане міністре, пан доктор...

МАТИ: Що з ним? Де він?

СУСІД: Унизу під пагорбом.

МАТИ: Потрапив у аварію? Він цілий?

СУСІД: Просто закінчився бензин. Маєте йому принести. Достатньо в пляшці. До побачення. (Виходить через двері номер чотири.)

ВІТЬКА: Душане, роби щось. Пане Кршенарш, секунду.

МАТИ: Біжи, Душане, і скажи: «Тату, облиш гніватися». — Побачиш. Пробачить тобі. Але жодного слова про Шарку. Цим займуся сама.

ДУШАН: Усе закінчиться погано, але йду. (Виходить через двері номер чотири.)

МАТИ: Якби ж я ще й знала, як йому про це повідомити.

ШАРКА: Спокійно, матусю. Я сама скажу: «Татку, я хвора. У нас це спадкове. Від твоєї мами».

МАТИ: Такого не кажи. Хто розповів? Душан?

ШАРКА: І без нього знаю. Вітька вважає, що я не маю соромитися. Але чому саме нас це спіткало?

МАТИ: Вона тобі цього не пояснила?

ШАРКА: Ти її не любиш.

МАТИ: Але ж ні, люблю.

ШАРКА: Не любиш. Заздриш їй, бо вона щаслива. Я їй також заздрю.

ТЕТЯНА: Не схожа вона на надто щасливу.

ВІТЬКА (заходить через двері номер чотири, зачиняє їх за собою. Несе трубний ключ): Шарко, допоможеш?

ТЕТЯНА: Я також можу.

ВІТЬКА: Тоді ходімо. (Виходить через двері номер два.)

ШАРКА: Чому вона перестала до нас приходити? Пригадую. Тато кричав: «Ти для мене не існуєш. Провалюй». А Душан: «Ти намилював мотузку катові. А тепер цим милом миєш руки».

МАТИ: Що це вона принесла?

ТЕТЯНА (зупиняється в дверях номер два): Трубний ключ. (Виходить через двері номер два і зачиняє їх за собою.)

МАТИ: Навіщо, заради Бога? Навіщо? Вітько.

ВІТЬКА (з’являється в дверях номер два): Слухаю, матусю.

МАТИ: Прошу тебе, не ускладнюй мені життя. Ні до чого не берись.

ВІТЬКА: Звісно. Я лише про всяк випадок. Різьба зовсім оголена. Будь-якої миті може відійти. (Щезає в дверях номер два.)

МАТИ: Що каже? Хто може відійти? (Слухає.) Пане Боже!

БАТЬКО заходить через двері номер чотири, зачиняє за собою, бачить Шарчину сумку і швидко входить в двері номер два.

МАТИ: Едо, тепер я справді мушу з тобою поговорити.

БАТЬКО: Нема про що.

МАТИ: Уже тобі Душан щось наплів.

БАТЬКО: Душан? Я маю власні очі. Отже, ти відішлеш її до камери смерті? Гаразд. (Щезає за дверима номер два.)

ДУШАН (заходить через двері номер чотири): Цього слід було чекати. Його не було вдома. Дворжака. Що таке, матінко? Погано?

МАТИ: Едо! Він піде геть. Із дому.

ДУШАН: Це комедія. Він шантажує.

МАТИ: Одного разу я вже це пережила. «Беру лише найнеобхідніше. За іншим пришлю». Мені було не до сміху.

ДУШАН: Не розумію, чому ти йому не дозволила піти.

МАТИ: Ти взагалі нічого не розумієш.

ШАРКА: Чому тато не відпускає мене до лікарні?

ДУШАН: Бо тоді ти розлучалася б у стані загострення психічної хвороби. Суд довірив би Павелові опікунство над Маркетою, і вона успадкувала б частину будинку. Розумієш? Шмат цього бісового дому перейшов би до Павелової родини. А колись, скажімо, міг би перейти до них і в цілому.

МАТИ: Не називай його «бісовим».

ШАРКА (Душанові): Це юридична спекуляція.

ДУШАН: Аякже, наш тато — юрист. Причому, класний. Одного разу він уже це довів. На мені. Мене ще навіть не закрили, а він уже подбав — якщо раптом посадять і