Читати книгу - "Батько Вепр, Террі Пратчетт"

людини в руки іншої, але зрештою, хіба не в цьому суть усього бізнесу?

П’ятеро бізнесменів сиділи навколо столу, осяяного свічкою в крихітному блюдці. Також на столі стояла почата пляшка. Вони були передбачливими, тож помістили її подалі від полум’я.

— Вже шоста минула, — зауважив один із них, кремезний чоловік з дредами й бородою, в якій можна було сховати кількох козлів. — Годинник пробив чортзна-коли. Він не прийде. Ходімо геть.

— Всядься, заспокійся. Найманці завжди запізнюються. Це в їхньому стилі.

— Розумові відхилення?

— Ексцентричність.

— У чому різниця?

— У кількості грошей.

Трійця, що дотепер мовчала, переглянулася.

— Тобто? Ти ж не згадував, що він найманець, — обурився Сітка. — Він не казав, що хлопець — найманець, правда, Банджо?

Пролунав звук, схожий на грім удалині. Це відкашлявся Банджо Білоліл.

— Стопудово, — мовив голос із дальніх вершин. — Ти такого не казав.

Інші чекали, поки гуркіт не стих. Навіть голос Банджо був громіздким.

— Він... — перший мовець розмахував руками, немов намагаючись показати, що той був корзиною з їжею, кількома складаними стільцями, скатертиною, різноманітним кухонним приладдям і колонією мурашок, що вибралися з дому, щоб поживитися, — божевільний. А ще в нього смішне око.

— Звичайнісіньке скло, — відказав інший, відомий як Котяче Око, і, махнувши офіціанту, замовив чотири пива та склянку молока. — І він платить по десять тисяч доларів кожному. Тому мене не обходить, з чого зроблене його око.

— Я чув, що воно зроблене з того самого матеріалу, з якого ворожки виготовляють свої чарівні кулі. І в цьому немає нічого нормального. І він на вас цим дивиться, — зауважив перший, відомий як Персик, хоча ніхто так і не дізнався чому.[5]

Котяче Око зітхнув. Звісно, пан Часначай був трохи дивним, без усяких сумнівів. Але трохи дивними були всі найманці. А цей ще й добре платив. Багато найманих убивць використовувало інформаторів і зломщиків. Технічно, це було проти правил, але тепер мало хто дотримувався високих стандартів, що поробиш? Зазвичай вони платили пізно й скупо, ніби роблячи вам послугу. Але Часначай був не таким.

Правда, після кількох хвилин розмови з ним у вас починали сльозитися очі й виникало прагнення вичистити шкіру не лише ззовні, а й зсередини, але ніхто ж не ідеальний? Персик нахилився вперед.

— Знаєте що? — сказав він. — Гадаю, він вже може бути тут. Замаскований! І сміється з нас! Ну, якщо він тут сміється з нас... — Персик хруснув кістяками пальців.

Середній[6] Дейв Білоліл, останній із п’ятірки, озирнувся. У низькій темній кімнаті дійсно виднілося кілька поодиноких постатей. Більшість із них була в плащах із великими каптурами. Вони сиділи на самоті, у кутах, приховані своїм вбранням. Жоден із них не мав особливо доброзичливого вигляду.

— Не будь дурним, Персику, — пробурмотів Котяче Око.

— Але це типово для них, — наполягав Персик. — Вони майстри маскування!

— Ото з таким оком?

— У того хлопця біля вогню на оці пов’язка, — зауважив Середній Дейв. Зазвичай він говорив мало, зате багато помічав.

Інші повернулися і витріщилися в потрібному напрямку.

— Він чекатиме, поки ми втратимо пильність, а тоді зненацька як вистрибне! — сказав Персик.

— Вони не вбивають, якщо їм не платять, — заперечив Котяче Око, однак уже з ноткою сумніву.

Ватага витріщалася на чоловіка в каптурі. Той витріщався на них.

Якби їх попросили описати, чим вони заробляють на життя, п’ятеро чоловіків навколо столу сказали б щось на кшталт «То тим, то сим» або «Найкращим, на що здатен», а у випадку Банджо просто «Шо?». Вони були, за мірками байдужого до деталей суспільства, злочинцями, хоча себе такими не вважали й навіть не змогли б вимовити по буквах такі слова, як «нечестивий». Зазвичай вони переміщували різноманітні речі. Інколи речі перебували, скажімо, не з того боку сталевих дверей або в неправильному будинку. Часом речами були люди, надто неважливі для того, щоб турбувати Гільдію найманців, але, однак, заважали там, де вони помилково опинилися, і набагато краще б почувалися, наприклад, десь на дні морському.[7] Жоден із п’ятірки не належав до будь-якої формальної гільдії і зазвичай знаходив своїх клієнтів серед тих людей, які з власних темних причин не хотіли вдаватися до послуг Гільдії, часом тому, що й самі були її членами. У них була купа роботи. Завжди існувало щось, що потрібно було перенести з точки А в точку В або, звісно, на дно точки С.

— Це може статися в будь-яку мить, — сказав Персик, коли офіціант приніс їм пиво.

Банджо прокашлявся. Це було ознакою того, що в його голові з’явилася якась думка.

— От шо я не розумію... — почав він.

— Так? — відгукнувся його брат.

— От шо я не розумію, відколи тут з’явилися офіціанти?

— Добрий вечір, — привітався Часначай, опускаючи тацю.

Вони мовчки на нього дивилися.

Він доброзичливо усміхнувся.

Величезна рука Персика ляснула по столу.

— Шо підкрадаєшся, малий... — почав він.

Люди, зайняті в подібній сфері діяльності, розвивають у собі певну передбачливість. Середній Дейв і Котяче Око, що сиділи обабіч Персика, незворушно відхилилися.

— Привіт! — сказав Часначай. Щось блиснуло, і в столі між великим і вказівним пальцями Персика затремтів ніж.

Він нажахано поглянув на нього.

— Моє ім’я — Часначай, — сказав Часначай. — А твоє?

— Ем... Персик, — пробурмотів Персик, усе ще дивлячись на вібруючий ніж.

— Досить цікаве ім’я, — сказав Часначай. — Чому тебе звати Персик, Персику?

Середній Дейв кашлянув. Персик підняв погляд на обличчя Часначая. Скляне око нагадувало сіру кульку, що слабко світилася. Інше око — маленьку цятку в морі білосніжної барви. Єдині контакти Персика з інтелектом відбувалися лише тоді, коли особу, наділену ним, потрібно було побити й пограбувати, але цього разу раптове відчуття самозбереження приклеїло його до стільця.

— Тому що я не голюся, — відповів він.

— Персик не любить леза, пане, — пояснив Котяче око.

— А в тебе багато друзів, Персику? — поцікавився Часначай.

— Та є кілька...

Раптовим рухом, від якого здригнулися усі присутні, Часначай крутнувся, схопив стілець, підсунув до столу й всівся на нього. Троє чоловіків уже встигли схопитися за мечі.

— А в мене небагато, — сказав він вибачливим тоном. — Схоже, не вмію заводити друзів. З іншого боку... Ворогів я