Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

отримати вичерпний персональний портрет відомої особистості. Виявити нові й невідомі сторони.

— Про кого мова?

Вістінґ ляснув долонею комара, який пролітав повз вухо.

— Узялась би за таке?

Ліне всміхнулася.

— Я ж не поліція.

— Я роздобув би тобі повноваження.

Ліне знову засміялася, але вже збагнула, що батько говорить серйозно.

— Не вийде, — похитала вона головою. — Збираючи інформацію для поліції, я не перестану бути журналістом.

Вістінґ відхилився на стільці, прислухався до сюркотання цвіркунів.

— Звісно, ти зможеш публікувати те, що вишукаєш у своїх журналістських розслідуваннях, але це не завадить обміну інформацією. Додатковою інформацією… Інформацію, отриману від мене, не можна публікувати без узгодження і схвалення, та, попри все, це вигідна співпраця. Поліція й преса постійно укладають подібні угоди. До того ж, ти не підпорядковуєшся ніякій редакції.

Вістінґ ставив доньку перед етичною дилемою, однак уже побачив її зацікавленість.

— Що маєш на увазі під повноваженнями? — запитала Ліне.

— Поліцейські повноваження на певний час, обмежені конкретною справою. До того ж, тобі заплатять.

— А як бути з конфіденційністю, якщо я захочу щось опублікувати?

Вістінґ задумався.

— Ця справа може виявитися закритою для публічності. Якщо так, то ти не зможеш про неї писати. Якщо ж ні, то поліція не розголошуватиме факти доти, доки це могло б зашкодити розслідуванню.

— Отже, я зможу писати все що завгодно, коли справу розкриють?

— Як тільки з неї зніметься гриф «секретно», — кивнув Вістінґ.

Ліне задумливо задивилася на море. Удалині, на Свернері, мляво блимав маяк.

— Добре! — погодилася нарешті вона. — Про кого мова?

— Про Бернгарда Клаусена.

— Політик? Він же помер! Чи, може, є підозра, що…

Вістінґ не дав їй договорити, заперечно похитав головою.

— Він помер від інфаркту. Залишив по собі неймовірне багатство. Я керую таємною слідчою групою, яка намагається з’ясувати походження грошей.

Вістінґ бачив, як Ліне збирається з думками.

— Про яку суму йдеться?

— Гарне запитання, — усміхнувся Вістінґ. — У його літній хатині на Гаммербаккені зберігалося понад вісімдесят мільйонів.

Ліне витріщила очі. Вістінґ пояснив, як вони розподілили валюту й провели її підрахунок.

— Клаусена поховають наступного тижня, — вів далі Вістінґ. — Це дає нам «вікно» у часі, коли розмови з близькими і знайомими про його минуле видаватимуться цілком природними.

— Якщо Клаусен виграв гроші в лото, я зможу про це написати? Але якщо це надходження від американських військових операцій, то справа секретна?

Вістінґ спорожнив склянку, розжував останній кубик льоду.

— Треба довідатися правду. Почнімо з цього, — сказав він.

Теленькнув телефон Ліне: прокинулась Амалія.

— Мені треба додому.

Вістінґ теж підвівся, зібрав склянки.

— Завтра, о восьмій ранку, тут відбудеться нарада, — він показав у бік кухні.

Ліне всміхнулася замість відповіді й зникла за рогом будинку. Вістінґ склав склянки в посудомийну машину, став біля вікна й іще довго проводжав доньку поглядом. З-під її паркану вислизнув на тротуар чорний кіт, потерся об ліхтар і подріботів далі. Коли кіт зник у пітьмі, Вістінґ сів з нотатником до кухонного столу.

Один телефонний номер, один обривок дроту з навушником, один ключ, кілька неідентифікованих відбитків пальців і приблизні часові рамки. Ото й усе, що в них було. А ще — Бернгард Клаусен. Десь у його минулому чаїлася відповідь. Якийсь вчинок або якась ситуація, що уможливили йому привласнення фантастичної купи грошей. Як і в усіх справах, що він їх розслідував, тут теж була своя точка перетину. Ось у тій точці й ховалася розгадка.

Він сидів, вивчаючи складену ним хронологію подій. Завжди починав розслідування нової справи з укладання хронології, занотовував часові моменти, ключові слова, окремі думки й дрібні нагадування. Подекуди неуважно виводив кульковою ручкою круцьки й завитки.

Бернгард Клаусен прожив довге й змістовне життя, але Вістінґ зачепився за його неполітичну сутність. Його зацікавив син. Леннарт Клаусен.

Бернгард розповів про нещастя в одному портрет-інтерв’ю, після того як повернувся в політику. Син розбився на мотоциклі поблизу Колсоса в Берумі в ніч проти 30 вересня 2003 року. Його супроводжували двоє друзів. Леннарт Клаусен хотів виконати об’їзний маневр, але не впорався з керуванням і злетів з дороги. Загинув на місці.

Після смерті сина в Бернгарда Клаусена не залишилося близької рідні. Не було нікого, з ким Бернгард Клаусен міг би поділитися своїми сокровенними думками чи таємницями. І не було кого розпитати про ті думки. Усе ж Вістінґ занотував собі два імені. Одне — Ґютторм Геллевік, багаторічний керівник міського секретаріату Робітничої партії в Осло. Він був довіреною особою Клаусена і, ймовірно, близькою йому людиною. Друге ім’я, яке подекуди зринало в статтях, — Едель Голт. Якось Бернгард Клаусен назвав її вірним політичним соратником. В іншій статті її називали жінкою, яка стояла за великим чоловіком.

Минула північ, коли він нарешті встав з-за столу. Рушив до ванни, почистив зуби, а потім обійшов увесь будинок, перевіряючи, чи добре замкнено вікна й двері.

6

Далекий звук вирвав Вістінґа зі сну. Він лежав, намагаючись його локалізувати. Надворі ще було темно. Електронний радіо-годинник на нічному столику показував 05.13.

Вістінґ відкинув ковдру, спустив ноги на підлогу, прислухався, але звук зник.

Він устав, пішов у ванну, справив малу потребу і аж тоді цілковито прокинувся. Дорогою назад, до спальні, знову почув дивний звук, який долинав десь із глибини будинку, з нижнього поверху.

Нова сигналізація, нарешті здогадався він.

Вістінґ витратив трохи часу, щоб знайти ключі й відчинити підвал. Перед дверима виразно чув, що звук долинає зсередини. Відчинив двері, увімкнув світло й зайшов. Зреагувавши на його пересування, панель засвітилася, вимагаючи ввести код допуску. Він набрав чотири цифри. Звук, який його розбудив, чувся десь в іншому кутку кімнати. Вістінґ спробував зорієнтуватися. Десь уже посередині приміщення збагнув, що дзвонить мобільний телефон Бернгарда Клаусена. Він лежав на столі разом з гаманцем і золотим годинником. Мортенсен підключив його до зарядного пристрою.

Вістінґ узяв телефон, стишив звук. На дисплеї висвітився додзвонювач: «Охорона». Вістінґ повагався одну секунду й відповів.

— Слухаю?

— Я розмовляю з Бернгардом Клаусеном? — запитав молодий жіночий голос.

— Я маю повноваження говорити від його імені, — відповів Вістінґ. — Це стосується сигналізації?

— Ми отримали збій за адресою Гуммербаккен, 102, — пояснив жіночий голос. — Ви перебуваєте зараз за цією адресою?

— Який збій?

— Тричі набрано неправильний код доступу. Наш охоронець уже в дорозі. Мені потрібний пароль, щоб вимкнути сигналізацію.

— Ні, я не там, — сказав Вістінґ.

— Дивно, — промовила жінка, але не до Вістінґа, а коментуючи щось дивне на своєму моніторі.

— Що там? — запитав Вістінґ.

— Щойно увімкнулася пожежна сигналізація. За тією ж адресою.

Вістінґ вилаявся, звелів черговій на пульті охорони викликати пожежників, а