Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

червоні й сині — погляд проходить у сузір’я поблизу Тауер-Гіл, фіолетове скупчення довкола Ковент-Ґардена, потік туманності у Мейфері, Сого і далі до Вемблі та Гемпстед-Гіт — навсібіч розповзається глянцева, різнобарвна, тут і там порепана небесна твердь, Кароліни, Марії, Анни, Сьюзен, Елізабет.

Але, можливо, кольори вибрані навмання, без кодування. Можливо, ті дівчата навіть не справжні. Зі слів Алюра, після кількох тижнів поставлених недбалим тоном запитань (ми знаємо, що він твій однокласник, але втаємничувати його у справу надто ризиковано) Блоут може лишень відзвітувати, що Слотроп почав працювати над картою минулої осені, приблизно тоді, коли взявся, за дорученням АХТУНҐа, виїжджати на огляд місць ракетно-бомбових ударів, видно, мав трохи вільного часу у своїх напружених подорожах по місцях смерті, тож бігав за спідницями. Якщо існує причина для появи зірок що кілька днів, чолов’яга її не розтлумачив, і це, здається, не самореклама, бо Алюр — єдиний, хто взагалі дивиться на цю карту, та й то більше з доброзичливістю антрополога: «Таке нешкідливе хобі у янкі, — пояснює він своєму другові Блоуту. — Може, щоб чого не забути. Він веде справді складне світське життя», — після чого заводить розмову про Лорейн і Джуді, констебля-гомосексуаліста Чарльза та піаніно у меблевому фургоні або ж про ексцентричний маскарад за участі Глорії та її сексапільної мамці, ставки на одного «коника» у грі між Блекпулом і Престон Норт-Ендом, непристойну версію «Тихої ночі» та благословенний туман. Та у цих побрехеньках нема жодного промінця світла для тих, кому звітує Блоут…

Ну, справу зроблено. Речмішок застебнутий, лампа вимкнена і знову на місці. Може, він ще застане Алюра у «Механіку і Гаку», пропустять по пінті, як добрі товариші. Він рухається назад лабіринтом із пресованого картону у тьмяному жовтому світлі, розсуваючи приплив зустрічних дівчат у ґумових чунях, байдужий Блоут, не всміхається, бачте, зараз не час перейматися попліскуванням і лоскотанням, у нього сьогодні ще є доставки…

□□□□□□□

Вітер змінився на південно-західний, барометр падає. Звернуло за полудень, під навісом дощових хмар уже темно, як увечері. Тайрона Слотропа він також застане. Сьогодні була довга безглузда погоня до нульової відмітки, і доповідати, як завжди, нічого. Вважали, що стався черговий дочасний вибух у повітрі, палаючі шматки ракети розлетілися на кілька миль, найбільше їх потрапило в річку, і лишень один уламок зберіг форму, але і той на час Слотропового прибуття оточили щільним кільцем, небаченим раніше, та ще й вояки були украй недоброзичливими. М’які вицвілі берети на тлі бузкових хмар, треті «Стени[29]» поставлені на автоматичний вогонь, вуса на цілий рот, покривають величезні верхні губи, жодних тобі жартів — ніякий американський лейтенант нічого не побачить — принаймні, не сьогодні.

Хай там як, але АХТУНҐ — це бідний родич розвідки країн-союзників. Цього разу Слотроп хоча б не самотній, він дещо підбадьорився, спостерігаючи, як колега з Технічної Розвідки, а за ним і шеф відділу, спішно прибувають на місце у «Волслі-Восп» 1937 року, і їх обох теж завертають. Ха! Ніхто з них не реагує на дружній кивок Слотропа. Справи кепські, хлоп’ята. Проте хитрий Тайрон тиняється недалечко, ділиться «щастям[30]» і примудряється розвідати, яке неЩастя трапилося цього разу.

А трапився графітовий циліндр завдовжки шість і діаметром два дюйми, місцями вціліли лусочки зеленої армійської фарби, все інше обгоріло. Лишень цей уламок і пережив вибух. Видно, так було й задумано. Всередину, схоже, напхали паперів. Підбираючи циліндр, старший сержант обпік руку, всі чули, як він заверещав «Ой, курва!», викликавши сміх серед нижчих чинів. Всі чекали на капітана Прентіса з Управління спеціальних операцій (ці шельми ніколи не квапляться), і він таки з’являється. Слотроп якусь мить його бачить — обвітрене лице, здоровенне таке мурло. Прентіс забирає циліндр, авто рушає, і на цьому крапка.

У такому разі, міркує Слотроп, АХТУНҐ може мимохідь надіслати 50-мільйонний міжвідомчий запит у це ж таки Управління спеціальних операцій, поцікавитися звітом про вміст циліндра, і, як завше, на запит просто начхають. То нічого, він не образиться. УСО всіх ігнорує, і всім чхати на АХТУНҐ. Та-а зрештою, що воно, власне кажучи, міняє? На якийсь час це його остання ракета, а хотілось би вірити, що й назавжди.

Цього ранку у кошику «Вхідні» з’явився наказ про його відрядження до якогось госпіталю в Іст-Енді. Жодних пояснень, окрім машинописної копії меморандуму в АХТУНҐ, де вимагали його переведення «у рамках тестування В. П. П.» Тестування? В. П. П. — Відділ політичної пропаганди, це Слотроп уже знає. Поза сумнівом, знову щось на кшталт Міннесотського багатоаспектного лайна[31]. Хоч відпочине від біганини за ракетами, бо вже приїлася.

Колись Слотроп уболівав за справу. Серйозно. Принаймні, він так гадав. Багато з подій, що сталися до 1944-го, уже тьмяніють. Він пригадує перший Бліц[32] лиш як довгу вервечку удач. Жодна зі скинутих «Люфтваффе» бомб не впала поблизу нього. Цього літа вони перейшли на «хрущі[33]». Ідеш собі вулицею чи вже дрімаєш у ліжку, а тут ніби щось заперділо над дахами — якщо триває, сягає піку, а потому минає — то добре, не мій клопіт… але ж, якщо двигун глохне, то стережися, Джексоне — воно вже пірнає, пальне хлюпається у хвості, подалі від форсунок, і маєш десять секунд, аби кудись сховатися. Ну, загалом, не так і страшно. Помалу пристосовуєшся — і ти вже робиш невеликі, на шилінг чи два, ставки з Алюром Макер-Маффіком за сусіднім столом, де саме рвоне наступна…

Але у вересні полетіли ракети. Срані ракети. До такої гидоти не пристосуєшся. Жодних шансів. Уперше він з подивом зрозумів, що боїться. Став більше пити, менше спати, курити одна за одною цигарки, відчуваючи, що починає божеволіти. Господи, це ж не може тривати так і далі…

— Бачу, Слотропе, одна у тебе вже у роті…

— То все нерви, — Слотроп все ж таки припалює.

— Але ж не мою, — благає Алюр.

— Дві зразу, бачиш? — Він спрямовує їх донизу, наче ікла у коміксі. Лейтенанти витріщаються один на одного крізь пивну паволоку, а день за високими холодними вікнами «Механіка і Гака» тьмяніє, і Алюр от-от зарегоче або форкне, Боже милостивий, через усю дерев’яну Атлантику їхнього столу.

Таких Атлантик було чимало за останні три роки, і часто суворіших за ту, що її якийсь там Вільям, перший трансатлантичний Слотроп, перетнув багато предків тому. Варварське вбрання і мова, промахи в поведінці — одного жахливого вечора їх обох витурили з «Молодого Атенея[34]», бо п’яний Слотроп, гість Алюра, цілився дзьобом опудала сови у яремну