Читати книгу - "Куджо"

тиждень. ХЛОПЕЦЬ тепер весь час був удома, переважно допомагаючи ЧОЛОВІКОВІ в майстерні. Може, жовтий автобус сьогодні приїхав знову, а може, ні. Він подивиться. Куджо зовсім забув про яму і про огидний смак кажана. ніс уже майже не болів.

Куджо прокладав собі шлях крізь високу траву північного лугу, лякаючи по дорозі то одну, то іншу пташку і навіть не думаючи гнатися за ними. Його полювання на сьогодні скінчилося, тіло, на відміну від мозку, усе чудово пам’ятало. Він був п’ятирічним сенбернаром у розквіті сил, вагою понад двісті фунтів[6], і цього ранку, 16 червня 1980 року, він заразився сказом.

Через сім днів за 30 миль від ферми «Сім дубів» в одному з ділових кварталів Портленда, в ресторанчику під назвою «Жовта субмарина», зустрілися двоє чоловіків. Заклад пропонував широкий вибір різноманітних сендвічів, піци й багатошарових бутербродів «Даґвудс». У глибині залу стояла машина для гри в пінбол.

Над стійкою висіло оголошення:

«ХТО ЗМОЖЕ З’ЇСТИ ДВА НАШІ ФІРМОВІ „НІЧНІ КОШМАРИ“, ОТРИМАЄ ЇХ БЕЗКОШТОВНО!»

Унизу в дужках стояла приписка:

«ЯКЩО ВАС ЗНУДИТЬ, МУСИТЕ ПЛАТИТИ».

Зазвичай Вікові Трентону було важко уявити щось краще, ніж тутешні «героїчні» сендвічі[7] з м’ясними кульками, та цього разу він відчував, що нічого, крім гострого нападу печії, не матиме.

– Здається, цю партію ми програли, так? – звернувся Вік до свого співрозмовника, котрий без особливого ентузіазму поглядав на свою данську шинку. Його співрозмовником був Роджер Брейкстоун, і якщо вже він дивився на їжу без ентузіазму, можна було відразу здогадатися, що справи кепські. Роджер важив 270 фунтів[8], і, коли він сідав, у нього зникали коліна. Якось, коли вони з Донною, мов дітлахи, дуріли і сміялися в ліжку, вона зізналася Віку, що думала, нібито коліна Роджера відстрелили у В’єтнамі.

– Так, ми в лайні, – погодився Роджер, – причому, блядь, так глибоко, що ти навіть не уявляєш, старий.

– Ти справді думаєш, що ця подорож може щось змінити?

– Може, й не змінить, – відповів Роджер, – але якщо ми не поїдемо, то точно втратимо замовлення Шарпа. Може, вдасться хоч щось врятувати. Повернутися в гру, так би мовити, – він відкусив шматок сендвіча.

– Перерва на десять днів може вдарити по нашому бізнесу.

– По-твоєму, те, що відбувається зараз, не б’є по нашому бізнесу?

– Звісно, але ж у нас запланована зйомка ролика для «Бук Фолкс» на Кеннебанк-біч.

– Ліза з цим упорається.

– Я дуже сумніваюся, що Ліза здатна дати лад у своєму особистому житті, не кажучи вже про ролик для «Бук фолкс», – відзначив Вік. – Та навіть якщо й так, ми ще й досі не бралися за рекламу «Моїх улюблених чорниць» і «Каско Банк & Траст». А ще ти маєш зустрітися з цим бонзою із Мейнської асоціації з продажу нерухомості…

– Не дочекаєшся, це твоя робота.

– Хай буде по-твоєму, бля. Та мене аж вивертає, коли подумаю про ці його червоні штанці і білі туфельки. Так і кортить зазирнути на таємні збори гомиків, щоб знайти там для нього живу рекламу.

– Це все дрібниці. І ти це чудово знаєш. ніхто з них не заплатить нам і десятої частини того, що платить Шарп. Що я ще можу сказати? Ти ж знаєш, Шарп і малюк захочуть поговорити з нами обома. То як? Замовляти тобі квитки чи ні?

Від думки про ці десять днів, п’ять у Бостоні і п’ять у Нью-Йорку, Віка проймав холодний піт. Вони з Роджером шість років пропрацювали в нью-йоркській агенції «Еллісон». Тепер Вік мешкав у Касл-Року, а Роджер і Алтея Брейкстоуни – у сусідньому містечку Бриджтон за п’ятнадцять миль звідти.

Якби на те була його воля, Вік ніколи б і не згадував минуле. Він відчував, що до того, як переїхав із Донною до Мейну, зовсім не жив повним життям і до кінця не усвідомлював, для чого живе. У нього було хворобливе відчуття, що Нью-Йорк усі три роки тільки й чекав нагоди, щоб знову загребти його в свої лапи. Літак, приземляючись, втратить керування, і він потоне у вогняному морі високопробного реактивного палива. Або на мості Тріборо станеться аварія, і їхнє таксі перетвориться на жовту криваву гармошку. Грабіжник, замість того щоб просто налякати, натисне на гачок пістолета. на газопроводі станеться вибух, і йому відрубає голову каналізаційним люком, що літатиме в повітрі, як смертоносний 90-фунтовий[9] фрисбі[10]. Що завгодно. Якщо він повернеться, місто його вб’є.

– Слухай, Роджере, – сказав Вік, відкладаючи сендвіч, якого майже й не торкався. – Ти ніколи не думав, що втрата Шарпових замовлень – ще не кінець світу?

– Світові нічого не станеться, – відповів Роджер, наливаючи світле пиво у високу склянку. – А нам? Мені? З двадцятирічної іпотеки мені залишилося ще сімнадцять, а мої донечки-близнючки сплять і бачать себе в Бриджтонській академії.

А в тебе ж власна іпотека, власна дитина, та ще й цей старий «ягуар», який до самої смерті доїтиме з тебе гроші.

– Так, але місцева економіка…

– До дупи твою місцеву економіку, – запально вигукнув Роджер, голосно брязнувши склянкою об стіл.

Компанія з чотирьох осіб за сусіднім столиком – троє у тенісних футболках UMP, четвертий – в облізлій футболці з написом «ДАРТ ВЕЙДЕР – ГЕЙ» – зааплодувала.

Він нетерпляче помахав їм рукою, щоб угамувались, і знову нахилився до Віка:

– Ти ж розумієш, що з цими кампаніями для «Моїх улюблених чорниць» і Мейнської рієлторської асоціації ми далеко не заїдемо. Якщо втратимо замовлення Шарпа, то підемо на дно і навіть води не скаламутимо. З іншого боку, якщо нам вдасться на наступні два роки зберегти хоч невелику частку Шарпових грошей, нашими послугами зацікавиться Департамент туризму, а може, навіть вдасться пробитися в Державну лотерею, якщо до того часу вона успішно не загнеться. Усе це – надзвичайно ласі шматки, Віку. Тоді й зможемо попрощатися з Шарпом і його довбаними кашами, й усьому прийде щасливий кінець. Голодний злий вовк може шукати поживи деінде. Поросята надійно сховались у своєму домі.

– У нас приблизно такі ж шанси все владнати, як у «Клівлендських індіанців» – виграти цієї осені світову бейсбольну серію, – промовив Вік.

– Краще все-таки спробуймо, друже.

Вік мовчки дивився на свій майже охололий сендвіч і думав. Усе було вкрай несправедливо, але несправедливість він уже якось переживе. Боляче було від самої божевільної абсурдності цієї ситуації. Це було наче смертоносний торнадо, що налітає нізвідки, залишає по собі спіральний слід спустошення і так само стрімко