Читати книгу - "Салимове Лігво"

спорснув, зрізавши йому шматочок шкіри з пучки великого пальця.

– Дідько, – лагідно лайнувся він.

– Як думаєш, Парку, він справжній письменник?

– Звісно, справжній. Його три книжки є тут, у нашій бібліотеці.

– Правдішні чи вигадки?

– Вигадки, – Паркінс прибрав ножа і зітхнув.

– Флойду Тіббетсу не сподобається, шо ’кийсь парубок гуля з його кралею.

– Вони не жонаті, – сказав Паркінс. – І їй більше вісімнадцяти.

– Флойду це не сподобається.

– На мою гадку, Флойд може насрати собі в капелюха й одягти його собі задом наперед, – сказав Паркінс.

Він потоптав своє куриво об сходинку, дістав з кишені коробочку від «Сакретсів»[29], поклав туди недопалок і заховав коробочку назад до кишені.

– Де цей парубок, той письменник, живе?

– Там, у Єви, – сказав Паркінс. Він уважно роздивлявся свою поранену кутикулу. – Днями він їздив нагору, подивитися Дім Марстена. Дивний з лиця.

– Дивний? Тобто як це?

– Дивний та й усе. – Паркінс дістав пачку сигарет. Сонце лагідним теплом вчувалося на його обличчі. – Потім він поїхав до Ларрі Кроккета. Хотів собі винайняти те обійстя.

– Марстенове обійстя?

– Еге.

– Він шо, прибацаний?

– Може, й так. – Паркінс змахнув муху в себе з коліна штанів і задивився, як вона задзижчала геть вдалину цього яскравого ранку. – Друзяка Ларрі мав доста клопоту останнім часом. Я чув, він поїхав продавати ту «Громадську Балію»[30]. Фактично, продав її ще ’кийсь час тому.

– Шо, оту стару самопральню?

– Еге.

– Кому б це туди схотілося шось ввіпхнути?

– Хтозна.

– Ну, – Ноллі підвівся і знову підсмикнув на собі ремінь. – Гадаю, прокатаюсь я містом.

– Прокатайсь, – сказав Паркінс і закурив нову сигарету.

– Хочеш, разом?

– Ні, я, либонь, іще трохи посиджу тут.

– Окей. Бувай.

Ноллі спустився сходами, загадуючись (і то не вперше), коли ж Паркінс вирішить вийти на пенсію, щоби йому, Ноллі, взятись за цю роботу на повну ставку. Ну як, заради Бога, хтось може винюшити злочин, сидячи на сходах міської управи?

Паркінс дивився, як той іде геть, з лагідним відчуттям полегшення. Ноллі був хорошим хлопцем, але жахливо затятим. Він дістав кишенькового ножичка, розкрив і знову почав підрізати собі нігті.

4

Єрусалимове Лігво отримало статус міста у 1765-му (через дві сотні років по тому воно святкувало свій ювілей феєрверками й гульбищами у парку; від кинутого кимсь бенгальського вогню на малій Деббі Форестер загорівся костюм індіанської принцеси, а Паркінсу Ґіллеспі довелося запроторити до місцевої арештарні шістьох парубків – за появу п’яними в громадському місці), за повних п’ятдесят п’ять років до того, як у результаті Міссурійського компромісу Мейн став штатом[31].

Містечко отримало таку дивну назву завдяки доволі прозаїчному випадку. Одним з найперших мешканців цієї місцини був непривітний, цибатий фермер на ім’я Чарлз Белкнеп Теннер. Він тримав свиней, і одна з його свиноматок звалася Єрусалимою. Одного дня, просто під час годівлі, Єрусалима виломилася зі свого сажу і втекла в сусідній ліс, де здичавіла й набралася люті. Після того Теннер роками відлякував дітлахів від свого обійстя, перехилившись через хвіртку й крякаючи зловісним тоном чорного ворона: «Якшо хочте, теє, свої кишки зберегти в ваших пузах, гуляйте, теє, подалі від Єрусалимового лігва в тутейшім лісі». Це застереження вкоренилося, відтак і назва. Заледве це щось доводить, хіба те, що в Америці навіть свиня може претендувати на безсмертя.

Головну вулицю, попервах відому як Портлендський поштовий тракт, було названо на честь Елаєса Джойнтера у 1886 році. Джойнтер, член Палати представників упродовж шести років (до своєї, спричиненої сифілісом, смерті у п’ятдесятивосьмирічному віці), найближче відповідав образу осіб, якими могло пишатися Лігво, – за винятком свині Єрусалими та Перл Енн Баттс, яка у 1907 році втекла до Нью-Йорка, щоб стати одною з «Дівчат Зіґфельда»[32].

Брок-стріт перетинала Джойнтер-авеню в самісінькому центрі, і то під прямим кутом, а територія самого міста мала майже круглу форму (хоча дещо сплюснену на сході, де його межею були звиви Роялової річки). На мапі ці дві головні вулиці надавали місту вигляду, вельми схожого на телескопічний приціл.

У північно-західному квадранті цього прицілу містився північний кут Лігва, найбільш лісиста частина міської території. Там була підвищена місцина, хоча нікому, окрім хіба що якогось мешканця Середнього Заходу, вона не здалася б надто високою. Помережані старими трелювальними просіками, втомлені старі пагорби звільна спускались до самого містечка, а на останньому з них стояв Дім Марстена.

Більша частина північно-східного квадранта була відкритим полем – сіножаті, тимофіївка та люцерна. Тут текла Роялова річка, стара річка, що сточила свої береги майже до базового рівня ерозії. Вона пропливала під невеличким дерев’яним мостом Брок-стріт і пласкими, блискучими вивертами віддалялася на північ, поки не входила у місцевість біля північних кордонів міста, де під тонким шаром ґрунту близько залягав твердий граніт. Тут вона протягом мільйона років прорізала п’ятдесятифутові кам’яні скелі[33]. Діти прозвали те місце П’яним вибриком, бо кілька років тому Томмі Ретбан, брат-п’яниця Вірджа Ретбана, шукаючи собі місця відлити, гайнув з кручі. Роялова напувала забруднену фабриками Андроскоґґін[34], але сама ніколи не була брудною; єдиною промисловістю, якою могло похвалитися Лігво, була місцева лісопильня, тепер давно закрита. Звичним видовищем у літні місяці були рибалки, які закидали свої вудки з мосту Брок-стріт. Рідко траплявся день, коли комусь не щастило витягти з Роялової свій мінімум.

Найгарнішим був південно-східний квадрант. Там земля знову йшла вгору, але не було ніяких гидотних плішин від пожежі чи будь-якої руйнації верхнього шару ґрунту, яку зазвичай залишає у спадок пожежа. Лани по обидва боки Ґріффенського шляху належали Чарлзу Ґріффену, найсоліднішому фермеру-молочареві на південь від Меканік-Фоллз[35], а зі Шкільного пагорба було видно велетенську стодолу Ґріффена з її алюмінієвим дахом, що сяяв на сонці, неначе якийсь монструозний геліограф. Були в цій околиці й інші ферми, а також чимало будинків, куплених білими комірцями, які їздили на роботу в Портленд або Люїстон. Інколи восени, стоячи на верхівці Шкільного пагорба, можна було чути духмяні запахи випалюваних полів, а ще побачити той, неначе іграшковий, трак Добровільної пожежної команди Салимового Лігва, готової до втручання, якщо щось піде на зле. Урок 1951 року люди тут пам’ятали добре.

Неначе приміський пояс астероїдів, південно-західний кут колись почали осаджувати трейлерники і все, що йде разом з ними, на кшталт старих поламаних машин на бетонних блоках, гойдалок із шин на пошарпаних линвах, зблисків пивних бляшанок біля стежок, виношеної праної білизни на мотузках між принагідних жердин, достиглого смороду нечистот з абияк змонтованих хімцистерн. Будинки на цьому присілку були кревною ріднею дров’яним сараям, але майже над кожним манячила телевізійна антена і більшість телевізорів у них були кольоровими, купленими в кредит від Ґранта або Сіерза[36]. Звичайно на подвір’ях цих халуп і трейлерів було доста дітей, іграшок, пікапів, снігоходів та мотоциклів. Деякі трейлери були добре доглянутими, але в більшості випадків це здавалося зайвим клопотом. Кульбаби й відьмина трава росли вище щиколоток. Там, при самій межі міста, де Брок-стріт перетворювалася на Брок-роуд, стояв заклад «У Делла», де грали приїжджі музиканти – по п’ятницях рок-н-ролові гурти, а по суботах ансамблі кантрі-енд-вестерн. Одного разу, у 1971 році, цей заклад згорів, але був відбудований. Для більшості містечкових