Читати книгу - "Сердечна терапія"

обійняла Стасю, захищаючи її від зустрічних перехожих, і рушила слідом за лікарем вулицею вгору.

Раптом від кінцевої зупинки, де висаджують пасажирів тролейбуси та маршрутки, що спустилися від Софійського собору на Майдан, до них навперейми кинулася дивна пара — струнка дівчина з мікрофоном та високий хлопець із камерою на плечі.

— Перепрошую! Скажіть, будь ласка, що для вас є щастя? — енергійно прощебетала дівчина до Олександри.

Жінка спантеличено завмерла, потім озирнулася на Стасю, яка все ще притримувала одну руку другою, на Вадима, і знітилася.

— Ну, кількома словами. Ось, наприклад, — дівчина повела рукою, вказуючи на лікаря та Стасю, — ви виглядаєте дуже гармонійною родиною.

Стася пхикнула, а Олександра знітилася ще більше, і щоки її спалахнули. Вадим зробив крок до мікрофона і сказав:

— Щастя — це коли всі живі та здорові, а ще — здатні один одного зрозуміти. Вибачте, ми дуже поспішаємо. Хай щастить!

Він усміхнувся дівчині і махнув рукою оператору, щоб закінчував зйомку.

Всі троє рушили Софіївською вулицею вгору шукати машину лікаря.

— Дякую, — тихо промовила Олександра і на ходу обійняла й притисла до себе Стасю.

5

Яна таки злягла. Вона хворіла нечасто і не любила цих «періодів занепаду», коли і фізично, і морально почуваєшся пересортицею, нездатною ні щось робити у звичному режимі, ні бадьоро та креативно мислити. Тільки й сил, що то жаліти саму себе, то сердитися, що так «втрапила». Хоча, здавалося б, можна нікуди не поспішати, ніжитися в ліжку, читати книжки, пити чай, не вимагати від себе ладу в хаті та справах — легалізований релакс. Але якби ж то при цьому ніс дихав, горло не боліло, кашель не шматував бронхи, голова не гула від кожного звуку, не нили очі від світла та найменшого напруження...

«Отак увійшла в зиму, — думала про себе Яна, лежачи із заплющеними очима у светрі під двома ковдрами. — Але, може, воно й на краще? Наче вакцинація... Можливо, більше не хворітиму...»

Першої ночі з високою температурою їй марилося щось дивне й страшне. Якісь невідомі люди, меблі, що самі розгулювали квартирою, наче в мультику за віршиком Чуковського «Мийдодір». Кривонога тумбочка вихляла вузьким коридором, а нова пацієнтка Антоніна гнівно кидала в неї каструлі. Потім змінилася мізансцена, Яна побачила засніжений двір, руїни якогось будинку, на них танцювала маленька балерина, наче зі старовинної музичної шкатулки. Раптом уламки посунулися, балерина зойкнула і впала, Яна з жахом прокинулася, — спітніла, заплутана у простирадлі, — і не відразу зрозуміла, хто вона, де і що відбувається.

Коли хвороба почала потроху відступати, Яні вже не лежалося. Вона сідала у ліжку, вмостивши на колінах ноутбук, відписувала відповіді на листи своїх далеких чи близьких знайомих, читала різні цікавинки в Інтернеті, занотовувала дещо з власних думок та спостережень. Не йшли з голови події останнього робочого дня — й Антонінина сповідь, і раптова поява Олександри з її сумною, але не безнадійною історією. Звісно, що за такого контрасту страждання Антоніни вже не виглядали пекельними, і вузол із однокласницею не видавався нерозв’язним. Але ж і вона сподівалася на якийсь вихід, і їй не хотілося втрачати свого, того, що не надто й цінувала, поки ніхто не зазіхнув зі сторони.

Яна зареєструвалася в соціальній мережі під чужим іменем, щоб мати змогу блукати там невпізнаною, і почала розбиратися, як там усе влаштовано. Їй чомусь захотілося подивитися на чоловіка Антоніни, а ще — зазирнути у вічі юної Соні, котра тепер існувала під псевдонімом «кривонога тумбочка». Яна не знала навіщо, але все ж хотіла візуалізувати дійових осіб цієї історії. З цікавості через кнопку «пошук» знайшла також своїх давніх знайомих зі школи й інституту. Пороздивлялася їхні фотографії, сміливо мандрувала чужими сторінками під вигаданим іменем, не залишаючи власних слідів. Була спокуса пошукати колишнього чоловіка, зазирнути за фіранку його сьогодення — чи щасливий? Але втрималася. Замало було у неї сил після боротьби з хворобою, щоб мобілізувати їх усі на розглядини хірургічно видаленої частини колишнього життя.

Розібравшись зі структурою сайту, Яна блукала сторінками знайомих людей, зі щемом розглядала викладені там чорно-білі світлини дитячих років, де всі були ще такими юними, де було стільки спільного. Натомість кольорові світлини за кермом крутої автівки, або з Єгипту, Туреччини, Франції, Ізраїлю біля буйних квітів та відомих пам’ятників викликали посмішку, мов неприхована реклама чиїхось статків та можливостей: «Знай наших!» Але дехто намагався вразити ще вагомішим: «Наш будинок під Манчестером», «Ми з коханим на Мальдивах», «Наше ранчо», «Я в готелі мого чоловіка», «Ми з чоловіком в ресторані на іподромі у Kempton Park», — вигукували своїм колишнім однокласникам та землякам дівчата, що вдало влаштувалися «там», махали лапкою і відсилали ностальгійні цілуночки людям із колишнього життя.

За цим заняттям час пролетів непомітно, лише близько опівночі Яна згадала, чого, власне, хотіла від того сайту. Але раптом вона усвідомила, що не знає прізвища Антоніниного чоловіка, а без цього ніякого пошуку бути не може. Проте мусила ж бути якась зачіпка, щось таке крутилося в голові після довгої емоційної розповіді Антоніни. Яна заплющила очі, поклала на них обидві долоні, притисла і завмерла. Монолог жінки наче прокручувався в голові на великій швидкості, її силует, жестикулюючи, рухався кабінетом. І враз Яна сказала собі: «Стоп!» — і розплющила очі.

— Ось воно! Соня! Соня Тютюнникова! Львів! — зраділа вона і швидко надрукувала ці дані в порожньому рядку пошуку на сайті, вказавши вік між 52 та 56 роками.

Відповідь не забарилася. Варіантів не було — тільки вона одна, у шкільній формі радянських часів, у білому фартушку. Юна дівчина з круглими щічками, тугими косами та неслухняними кучерями навколо обличчя грайливо всміхалася з чорно-білої фотокартки. Пізніших світлин і досі не було викладено. На якусь мить Яна зі щемом у грудях відчула те (чи малу долю того), що мала б почувати Антоніна, роздивляючись це обличчя. Здивувавшись своїй реакції, вона тріпнула головою, відганяючи чужі переживання. Побачила на сторінці юної спокусниці кнопку «Друзі», під якою здивовано знайшла не довгий список колишніх прихильників, а лише одного. Ігор Соломатін, стрункий мужчина в темних окулярах, усміхався з кольорової фотокартки, стоячи біля Ейфелевої вежі. Простим натисканням на прізвище цього Ромео Яна потрапила на його сторінку, де чомусь теж не знайшла інших фотокарток, а друзів було, крім Соні, лише двоє товстих та лисих «хлопчиків», що видалося трохи дивним у такому гамірливому осередку колишніх однокашників.

Особливого враження