Читати книгу - "Як відірватися перед весіллям, Аліна Амор"

2.3. Продовження

Я здивовано відкрила рота. Мені не почулося?

Чоловік якийсь час тішився моєю реакцією, після чого запропонував:

- Я на вашому місці обрав би перший варіант. На мій погляд, ви дещо кістляві. Ну хіба якщо наполягаєте. Як бачите, мої фантазії зовсім не такі гарячі, як ваші.

Я відчайдушно червоніла, але дар мови все ж повернувся до мене:

- Та ви з глузду з'їхали!

- Зовсім ні.

- Не буде такого!

А він, я дивлюся, повеселішав. Уже не такий грізний, як спочатку. Може ще домовимося полюбовно?

- Не буду наполягати. Але прошу зауважити: час минає, скоро вас почнуть шукати, і коли знайдуть у компанії молодого чоловіка - ваша репутація буде зруйнована назавжди.

От обов'язково так згущувати фарби?

Я закусила губу і невіряче похитала головою.

Що може бути дорожче за честь та репутацію? Негідник знав куди бити! Я потім нікому нічого не доведу... Пригадалася історія, що нещодавно трапилась з Мірабеллою, сестрою маркіза де Можез. Рідні дівчини зробили все можливе, щоб зам'яти скандал і приховати її роман з Крістіаном де Гріонн, який звабив Мірабеллу але відмовився одружитися. І як результат - плітки ширилися, а сама дівчина вже понад місяць не з'являлася на людях. Така ганьба...

Я злякалася, але намагалася не подавати виду:

- Ви ж розумієте, що в такому разі вас змусять зі мною одружитися?

Незнайомця така новина зовсім не збентежила, а скоріше ще більше розсмішила:

- Не можу сказати, що буду сильно пручатися. Ось зараз, коли ви така смілива і не тиснетеся в страху до поручнів балкону, втрачаючи свідомість, ви дуже навіть нічого.

Блефує, негідник.

Він взявся розглядати мене, ковзаючи поглядом по фігурі й коментуючи побачене:

- Не красуня, звісно, але, на мою думку, дружина і не має бути надто вродливою...

- Та ви саме втілення делікатності та витонченості манер! - обурено вигукнула я.

- Дякую, але давайте все ж повернемося до вашого вибору. Я чекаю.

Час і справді піджимав. Я, звісно, могла перетворитися на драконицю, розтрощити тут усе і відлетіти. Але ж якби ще знати, де ми перебуваємо? І куди прямувати? Втрати часу будуть колосальними. Ситуація виглядала як вибір без вибору - п'ять хвилин ганьби щоб зберегти свою репутацію! Навіть звучить абсурдно.

Моїм думкам вторило мірне цокання старовинного підлогового годинника з червоного дерева. Він безжально відраховував хвилини. Я майже фізично відчувала, як час, немов вода, витікає крізь пальці.

Я фальшиво посміхнулася, щоб приховати свою нервозність, і швидко проговорила, копіюючи сухий діловий тон мого співрозмовника:

- Я згодна виконати вашу обурливу вимогу, але в мене є одна умова.

- Слухаю.

- Ви теж дасте магічну клятву, що про це ніхто не дізнається.

Він кивнув, погоджуючись:

- Розумно.

Після чого підійшов до буфету, витягнув звідти ніж, повернувся до мене і зупинився навпроти. Полоснув себе лезом по долоні й заприсягся, що про все, що сьогодні тут станеться, не дізнається жодна жива душа. Потім узяв мою руку у свою. Ця дія здалася мені такою небезпечною, інтимною, а тому хвилюючою, що я затамувала подих. Його долоня була великою, на її тлі моя долонька здавалася зовсім маленькою та тендітною. Скільки сміливості й довіри було у цьому жесті... Чоловік заніс ніж над моєю рукою, і я заплющила очі. Не можу на це дивитися... Відчула як ніж полоснув по руці, а слідом - пекучий біль. Розплющила очі й побачила кров, що виступила з порізу. Різко видихнула та глянула в очі незнайомцю. Він уважно, з ноткою тривоги, дивився на мене і запитав:

- Усе гаразд?

- Так, - прошепотіла я.

І зовсім не від страху, ні.

Від його близькості.

Усвідомивши це, я відступила на крок та промовила слова клятви. Ми закріпили договір магічною в'яззю в повітрі й кілька секунд я спостерігала, як рани на наших руках затягуються, а бірюзова в'язь розсіюється в повітрі.

Я намагалася не думати на що зважилася.

Заплющила очі, бо мені ніяково було дивитися на чоловіка та тяжко зітхнула. І будь що буде! Пройшла секунда, друга, третя… П’ята, десята.

Але нічого не відбувалося. Я розплющила очі. Він стояв навпроти і глузливо дивився на мене.

- Давайте вже, цілуйте! Не тягніть! - поквапила я, старанно проганяючи тремтіння з голосу.

Чоловік був на голову вищим за мене. Мені подумалося, що цілуватися, мабуть, буде не зручно. Не те щоб я займалася цим раніше, але…

Наблизившись впритул, він узяв моє обличчя в долоні, трохи закинувши підборіддя, і поцілував.

Я не очікувала, що це буде так.

М'яко, ніжно, чуттєво… Я мимоволі заплющила очі, щоб відчувати гостріше. Контраст з його командним голосом і зухвалою поведінкою був разючим. Дотики губ та язика зачаровували. Я забула, хто я, де я та навіщо це роблю. Просто пірнула у вир із головою і не хотіла повертатися в реальність. А солодкі миті все тривали, тривали…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍