Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Розділ 4 РИТА

Ранок наступного дня зустрічає мене несподівано грайливими променями ледачого осіннього сонця.

Задоволено примружуючись, я потягуюся в ліжку, а потім барабаню долонями по поверхні сріблястої ковдри.

Не очікувала, що знайду настільки приємне містечко для проживання в цьому селі "Едельвейс". Назву йому придумали нещодавно, як і саме село відокремили від великого селища лише чотири місяці тому, і я хотіла б знати, хто конкретно вибрав цю іскрометну назву для поселення, головною метою якого стане не допускати повторення торішнього жаху у світі дуже і дуже великого хокею.

Автор цієї назви явно один із тих, хто вважав ідею спільного проживання двох команд ефективною. Загалом, він володіє буйною фантазією.

Спільне "проживання" поки виливається в існування команд на двох протилежних кінцях села.

"Скалозуби" користуються своїм звичайним тренувальним центром, що знаходиться на межі самого селища, а "Барси" змушені відбувати на тренування до межі міста, що знаходиться за п'ятнадцять хвилин на авто.

Я відкриваю упаковку йогурту і заварюю собі каву. Зараз додам вершків і цукру, так. Цілих дві ложки цукру.

І холодильник у мене забитий не знежиреним йогуртом, а смачним. Тому довго облизую ложку.

У вітальні мого нового дому тихо, і я вмикаю телевізор.

Хотіла навіть запросити тата пожити зі мною, але справи ферми пішли вгору і він працює як проклятий. Тепер у ферми навіть є свій Ютуб-канал.

О четвертій годині дня мені обіцяли організувати дзвінок із моїми підопічними з реабілітаційного центру "Крилаті", і треба підготуватися. Не можу дочекатися побачити їх знову. Звичайно, фактично дітки вже більше не мої підопічні, але мене не цікавлять формальності. Зіна обіцяла, що вона зможе це провернути.

А до дзвінка мені велено з'явитися на мотиваційний тренінг у центр "Скалозубів".

Я реально прийду: вже дуже хочу знати, що це за тренінги, які піднімають дух у хокейної команди. Вони їм порно з подвійним проникненням показуватимуть у роздільній здатності 4К ультра на плазмі діагоналлю 70 дюймів?

Кілька годин потому я допиваю залишки холодної кави, бездумно встромляючи в кумедний бойовик, що транслюється по телевізору.

Дзвонить мій телефон і я опускаю погляд на екран. Я продовжую дивитися туди, навіть коли людина по той бік зв'язку здається.

Але, правду кажучи, Салазаров ніколи не здається.

Я відчуваю, як мої губи розтягуються в нерадісній усмішці, коли дивлюся в порожню стіну навпроти. Телефон знову розривається вібрацією.

Треба б повісити хоч одну картину в моєму новому домі. Однак... я тут усього лише на рік. Але не буду ж я триста з гаком днів у порожню стіну дивитися?

Це Салазаров, юридичний власник "Скалозубів", запхав мене до складу лікарів при хокейній команді. Він міг би влаштувати мене в Успенську лікарню, і він обіцяв це зробити, але тільки після одного року відпрацювання при "Скалозубах".

Ділок Салазаров, що посивів занадто рано, завжди грає в ігри, де немає ні трофеїв, ні переможців.

Він успадкував клуб у Жмота абсолютно справедливо: саме йому і призначено стояти біля керма гри, в якій завжди в кінцевому підсумку програє людина, а не метал.

— Я не хочу нічого знати про хокей, — сказала я йому тоді, — я навіть не реабілітолог. Саме тому мені потрібно пройти практику в найкращій лікарні світу за моїм профілем.

— Пройдеш, — плеснув у долоні Салазаров, — тільки за рік. І повір, немає кращої практики, ніж робота з такою командою, як "Скалозуби". Ну, ти ж сама все розумієш.

У його похмурому кабінеті, де всі штори часто щільно закриті, я опустилася до благання того дня. Я благала його не робити цього зі мною, тому що я не можу... Вимовити прямо не вистачало сміливості, але, чорт забирай, Салазаров — один із найпроникливіших людей, що я знаю. Він має розуміти. Зобов'язаний розуміти, чому це так складно для мене.

— Зрештою, Рито, ти ж можеш відправитися на практику в іншу лікарню.

Ні, не можу. Мені потрібно саме в Успенську лікарню.

Тому зараз на його дзвінок відповідати я не збираюся. У нас є спільні юристи, якщо це щось важливе — вони мені повідомлять.

Я якраз очищаю чашку від залишків кави, а біля вхідних дверей лунає гучний стукіт. Потім щось гримить біля вікна, і хтось тарабанить по іншому вікну.

Що ще за несподіванка?

Маючи намір спершу визирнути в інше вікно, я завертаю у вітальню, але ледь не йойкаю, коли розрізняю за склом незнайомих людей.

Тут їх зібралося багато...

Один із них продовжує барабанити по склу, і, здається, він кличе саме мене.

Моя боягузлива втеча на кухню закінчується тим, що я тепер нервово обмірковую план дій.

Доводиться обійти вітальню і наблизитися до вхідних дверей з боку коридору. "Відвідувачі" вже безперестанку натискають на кнопку дверного дзвінка.

Я обережно відходжу вліво, оскільки тут вбудовано невелике віконце, невиразне із зовнішнього боку, але хтось миттєво заговорює прямо в нього, і я змушена відскочити:

— Усього кілька запитань про Артура Резника. Це "Спортмен", мене звати...

— Відкрийте! — хтось явно стукає у вікно моєї крихітної їдальні. — Це правда, що ви роздряпали Резю обличчя?

— Тут уже збирається пікет! — кричать просто у двері.

Еее, пікет?!

Я рішуче піднімаюся на другий поверх, щоб вивчити місце подій, що розгортаються, так би мовити, з найбільш вигідного ракурсу.

Коли визираю у вікно з коридору нагорі, то очам своїм не вірю. Майже десяток людей уже розгорнули плакати біля мого будинку!

І мені ні чорта не видно, що там написано на їхніх червоних картонках. Тільки подекуди красуються фотографії цього розпрочудесного Артура Резніка. Розпрочудесно привабливого і розпрочудесно нахабного.

І розпрочудесного непотрібного мені в моєму спокійному і вже ретельно спланованому житті.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍