Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона. Світ Білого дракона, Аманді Хоуп"

Глава 6

- Стривай, - зупинила я потік його слів. - Ти про що?

По спині пробіг холодок поганого передчуття.

- Загалом, - Сергій окинув оцінюючим поглядом наші напружені обличчя. – Ви все одно дізнаєтесь. Я був тут по роботі. У сусідньому під'їзді знайшли вбиту дівчину Єлизавету Тишкіну. Вбивство сталося буквально кілька годин тому.

- Жах! - видала я, намагаючись згадати нещасну. – Це якусь Єлизавету?

- Ну, така світленька, з косою, - підказав мені Ванька. - У паралельному зі мною класі вчилася.

- Аааа, - простягла я, дещо пригадуючи. – А як убили? П'яна бійка?

- Ні, - відповів мій доблесний ловець злочинців. - Там не все ясно...

Він хотів ще щось додати, але передумав.

- Стривай! - дійшло до мене. – Щось тебе турбує? Інакше ти не став би мене попереджати і взагалі посвячувати у справи міліції?

- Справа в тому ... - Сергій ніяково зам'явся і видав, наче через силу: - Ви з нею схожі зовні.

Настала гробова тиша, а двоє любителів рольових ігор якось погано переглянулися. Добре, що мій мент дивився в цей момент на мене і їх глядалок не побачив, інакше цим двом баламутам було б непристойно. Щось вони знають чи здогадуються. Про те, що в чомусь поганому замішані, я навіть не думала. Але у Серьоги хватка як у бульдога, вчепиться так, що мало не здасться.

Як тільки він піде, я з цих ельфів недороблених всю душу витрушу.

- Ну, те, що ми блондинки обидві, ще ні про що не каже, - зауважила я, уважно стежачи за реакцією Сергія. - Є ще щось?

Він кивнув, усміхнувшись моїй проникливості.

- Ти маєш рацію, все не так просто. Вбивство дуже дивне. На тілі жодних слідів насильницької смерті, та все ж, вона не сама померла. Але лякає мене інше. Три тижні тому, коли ви двоє зникли, був знайдений труп дівчини, зовні дуже з тобою схожої. Мені до відділу зателефонували і сказали, що це ти.

У мене навіть подих перехопив від жаху. Не уявляю, що відчув тоді Сергій.

- Але поки я доїхав до місця події, - продовжив він, - труп зник...

– Як? - здивувалася я.

- Я теж хотів би це знати, - багатозначно видав Сергій. – Місцевий дільничний нічого зрозумілого з цього приводу не зміг сказати. Змусила ти мене Свєтка похвилюватися. Всі ці дні, доки вас не було, я місця собі не знаходив, поставив на вуха весь район.

- Вибач, - видавила нещасно. - Але я, правда, не знаю, що сталося і чомусь нічого не пам'ятаю.

- Та кажу тобі! – знову схопився Ванька, тільки мій терпець урвався.

- Вистачить вже! - я так різко на нього гаркнула, що хлопчик відразу заткнувся.

На якусь мить настала тиша, чоловіки ошелешено на мене дивилися, причому всі троє. Ванька сердився, що я не сприймаю його слова всерйоз, Сергій ніколи раніше не чув від мене такого тону, тільки інтурист навіть оком не повів, а лише підняв одну брову, та на обличчі промайнула ледь помітна усмішка.

- Я маю побачити тіло вбитої пані! - сказав несподівано Ванькін друг таким тоном, що навіть мені захотілося підскочити і виконати його побажання.

Грати принца у нього виходило чудово. При цьому «високість» пильно дивився на Серьогу. Я думала мій мент зараз пошле того подалі з його бажаннями, але він несподівано запитав:

- Навіщо? Ви щось знаєте?

– Припускаю, – відповів «інтурист». – Коли побачу тіло, можу сказати точніше.

- Служивий? - запитав Сергій з деякою часткою поваги. - У вас виправлення військового. Спецвійська?

Я лише здивовано переводила погляд з одного на іншого – коли це вони встигли задружити? Мій наречений почав вести себе дивно. Насамперед, я думала, він повинен підозрювати цього дивного типа, а він чомусь перейнявся симпатією.

Не встигла я додумати до кінця думку, як Ванька схопився і гордо заявив:

- Його високість – командувач армією… – тільки домовити не зміг, «інтурист» на нього так глянув, що Іван різко замовк і сів на стільчик.

Ось це вплив! Я навіть захопилася, з одного погляду приструнити мого молодшого братика - це вміти треба! Тут одного зросту буде недостатньо, мій дурень не з боягузливих, і на бика сам поперети може, а тут присмирів, мов школяр, що провинився.

Та й «принц», здається, зрозумів, нарешті, що їхні казочки не пройдуть і перестав дуріти.

Сергій деякий час пильно дивився на іноземного гостя, а потім, наче щось собі вирішивши, видав:

- Добре, - погодився він. – Завтра вдень під'їжджайте до мене до відділення. Іван проведе вас, там і поговоримо.

«Принц», ніби справді був королівської крові, підтвердив договір легким поклоном голови.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍