Читати книгу - "Не мій мільйонер, Ірина Романовська"

От дурепа. Навіщо ставати на лижі, якщо ти не вмієш робити елементарні речі?

Секунда на те, щоби придумати, як її зупинити.

Ривок.

Наздоганяю.

Дивлюсь на її обличчя. Вона ще й очі заплющила. Трясця!

Не вигадую нічого кращого, як зупинити її собою. Вивертаю дошку перпендикулярно до її лиж, переношую свою вагу вперед. Хапаю дівчисько за руки. Ривок. Удар. І ми разом стрімголов летимо в кучугур

Секунда, дві.

І ось ми лежимо у снігу. Лижниця на мені зверху.

Дихаємо часто.

Холодний сніг допомагає прийти до тями. Дивлюся на цю дурну малу у білій шапці та не можу перестати посміхатися. Дівча дуже юна. Чорт. Навіть рявкати на неї перехотів.

Вона щойно сама не розбилася. І я теж розумник – пішов на амбразуру. «Зупинив» дівчину собою, щоб вона не покалічилася під час падіння.

- Гарні, - раптом вимовляє лижниця, дивлячись на мої губи.

Я не можу втриматись від сміху. Отакої? Здається, не тільки в мене думки шкереберть після падіння.

- Мала, дякую за комплімент, звичайно. Але нам треба вставати.

– О! Що? Так, вірно! Треба встати, - тараторячи під ніс, мала намагається встати. Кумедна така. І так мило бентежиться. Так і хочеться ще щось сказати, аби тільки спостерігати за її реакцією.

- Тихше, тихша, мала. Не поспішай. – намагаюся її заспокоїти, бо її хаотичні рухи на мені приводять у бойову готовність не ту частину мого тіла, що треба.

Гей, чоловіче, про що ти думаєш? Підіймайся та допоможи дівчині.

Худенька - констатую собі в голові, знімаючи її з себе.

Швидко оглядаю дівчину на предмет видимих переломів. Начебто руки й ноги цілі. Але судячи з її скрику, з рукою все ж є якісь проблеми. Можливо забилася ліктем. Треба допомогти їй спуститися зі схилу та відвести до медпункту.

Дивна вона, звісно. Замість того, щоб сказати мені ввічливе «дякую» - гарчить, сердиться. Така кумедна. Незвична.

Мені знову кортить назвати її «мала». Особливо коли на «Ви» до мене звертається.

Хочу провести до лікаря, але вона знову чинить опір. Така уперта. Інша б, мабуть, вже на шиї моїй висіла і розповідала, як їй важко і боляче. А ця – самостійна, незалежна.

Добре, що хоч ім'я назвала своє – Аня. Навіть вдалося вмовити Аню на «ти» перейти. Вже добре.

Почуваюся дивно. Стою поряд як школяр. Не можу відірвати погляд. Милуюсь її мімікою, емоціями, так відкрита дівчина. Щось про подругу мені розповідає. Бреше, напевно.

Що ж це за людина така, що кинула подругу, яка не вміє кататися, одну на трасі? Цікаво на неї подивитися.