Читати книгу - "Її величність кішка"

VIII видав указ про необхідність знищення котів, бо вважалося, що саме в них перевтілювався диявол, перебуваючи на землі.

У Англії за часів правління Марії І Тюдор котів розглядали як символ протестантської єресі, їх спалювали у вогні, а під час правління Єлизавети І на них чекала та сама доля, але вже в ролі символа католицької єресі.

У Середньовіччі кіт був об'єктом споживання: в Іспанії печеня з кота вважалася вишуканою стравою, а у Північній Європі з котячої шкіри виробляли ліжники, подушки та плащі.

У 1665 році Європою шириться друга велика хвиля чумної зарази. Вона настає після масового винищення котів у Лондоні.

Сто років потому Ватикан офіційно припинив демонізацію котів. Врешті християнам було дозволено тримати котів без ризику відлучення від церкви. Лише у 1894 бактеріолог Александр Єрсен виявив причину чуми. Нею є бактерія, яку переносили пацючі блохи і яка згодом отримала назву Yersinia pestis.

У 2019 році кіт — улюблена домашня тварина французів (котів налічують близько десяти мільйонів, або втричі більше, ніж собак). Мери деяких великих міст, як, наприклад, Рим чи Єрусалим, дозволяють котам вільно жити й розмножуватися на вулицях і в парках без будь-якого контролю, щоб вони рятували місто від пацюків. У цих двох містах на одному квадратному кілометрі живе близько 2000 котів і практично немає пацюків.

Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.

Том XII

7. Острів усіх надій

Ми причалюємо до західного берега острова Сіте і бачимо там кілька сотень пацюків.

Вони помічають Ганнібала занадто пізно. Цирковий лев-утікач — досконалий інструмент для знищення пацюків. Він приміряється, притьмом кидається на них і ще до того, як вони зрозуміли, що сталося, пронизує кігтями, розриває іклами, розчавлює лапами так, ніби вони соковиті фрукти. Кілька шаленців, які намагались чинити опір, закінчують безславне існування в левовій пащі. Лише двом вдається врятуватися втечею на південний берег.

— Пливемо за ними? — запитує Есмеральда, готова безстрашно кинутись у воду.

— Звісно що ні, — відповідаю я. — Нехай біжать до своєї сірої орди, так їхні побратими дізнаються, чим ризикують, якщо ризикнуть показати тут свого носа. Тепер їхня черга боятися.

— Дати їм знати, що ми тут, — не певен, чи це добра ідея, — втручається Піфагор.

Острів — це мішанина щебеню та більш або менш зруйнованих старих споруд. Усі залишки людської цивілізації потопають у заростях плюща, ожини й хабазу. На них спочивають кілька скелетів та купи сміття. На стінах — сліди від куль чи діри від артилерійських снарядів, докази громадянської війни перед Кризою.

Кілька наступних годин наші люди працюють. Вони наводять лад на острові, перетворюючи це зруйноване місце на укріплений табір. Моя служниця Наталі як архітекторка перебуває у своїй стихії. Своїми знаннями та організаційними здібностями вона налагоджує роботу. Хлопці й дівчата розміщують вибухівку на покинутому майданчику і закладають динаміт під мости, що сполучають острів із другим берегом Сени. Потім руками, своїми рухливими пальцями і розташованим окремо великим пальцем вони замуровують цеглою каналізацію та виходи з метро, щоб запобігти нападам пацюків з-під землі. Нарешті вони зводять навколо острова метровий зовнішній мур із матеріалів, знайдених поблизу. Через брак цегли їм доводиться розбивати стіни будинків.

Що ж до свіжої їжі, тут ми теж не дармуємо. Кожному доручають завдання: молодь випроваджують на риболовлю. Ті ловлять усе: вугрів, коропів, щук, а ще рибу, яку вони жартома назвали «риба-кіт». Є навіть осетр — риба, що славиться своєю ікрою: ммм, смакота!

А я тим часом відпочиваю і наглядаю за роботою. І здалека спостерігаю за своєю служницею Наталі.

Чому наші життя перетнулися?

Я бачу, як вона з іншими людьми будує з цегли захисний мур, і усвідомлюю, що за людськими мірками вона просто красуня. Мені подобається її чорна коса, переплетена червоною стрічкою, її біла шкіра, її, хоч і вертикальна, граційна постава.

Вона відчуває мій погляд, відкидає пасмо волосся, що впало їй на очі, і приязно махає мені. Я відповідаю лінивим позіханням. Я знаю людей, не варто бути з ними надто приязними й ризикувати помінятися ролями, ще бракувало, щоб вони уявили себе господарями. До речі, я знаю котів, які називали людей, у яких жили, «господарями» чи «господинями». Але я вважаю, що вони завдячують нам усім, а ми їм нічогісінько не винні.

Я вирішую скоротити сієсту й перевірити, як просувається робота моїх підлеглих. Коли я пересвідчилася, що ефективність людей дозволяє покращити безпеку нашого нового притулку, Піфагор через інтернет розповів мені про географію цього острова, розташованого в центрі Парижа.

— Отже, з заходу на схід: спочатку ми бачимо сквер Вер-Галан, площу Дофіна, Палац правосуддя, комерційний суд, префектуру поліції, кілька приватних будівель, собор, за ним шпиталь Готель-Дьє недалеко від скверу Жана XIII та скверу Іль-де-Франс.

Я не можу не помітити іронії — клаптик землі, що мав бути місцем порятунку людей, буквально переповнений їхніми останками.

Я помічаю, що трохи віддалік люди інвентаризують консерви з овочів, щойно знайдені. Вони всеїдні, тому можуть їсти й рослини.

Піфагор горить бажанням показати мені перлину острова: собор Паризької Богоматері. Я вже знаю базиліку Сакре-Кер на Монмартрі, тому з нетерпінням чекаю його побачити. Схоже, я люблю собори. Думаю, це найпрекрасніше і найважливіше зі створеного людьми. Піфагор пояснює:

— Собор мало не дотла згорів у 2019 році, але, як бачиш, його відновили. А зараз, коли Криза призвела до руйнування стількох пам’яток, він один із небагатьох, які катастрофа оминула. Так, пожежа 2019 року зробила його незнищенним.

Ми заходимо у велику браму, я милуюсь вітражами, крізь які пробиваються сонячні промені. І запитую:

— Навіщо будують собори?

— Люди приходять туди молитися.

— Молитися? Не пригадую, що це означає.

— Це пов’язано з релігією. Вони приходять просити Бога про різне.

— Наприклад?

— Усяке-ніяке: любов самиці, успішне складання якогось екзамену, іспиту на водійські права, добре здоров’я; це може стосуватися дітей, виграшу в лотерею, багатства; це може бути прохання про смерть ворогів, про перемогу над конкурентами.

— І це працює?

— Інколи так, інколи ні. Але вони часто думають, що все залежить від їхньої молитви чи відносин з Богом.

Він кличе мене піднятися сходами до органу. Натискає на клавішу. У соборі лунає гучний звук. Піфагор каже:

— От як ти поясниш те, що тут залишилась електроенергія? Робота атомних електростанцій настільки тісно пов’язана з інформаційними технологіями, що навіть без людей вона автоматично вмикається. Цим пояснюється наявність струму в місті.

Я натискаю лапою на клавішу і чую такий звук, що в мене шерсть стає дуба. Мій сіамський приятель долучається