Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона, Аманді Хоуп"

Побачивши їхнє начальство, захотілося сказати безглузде американське: «Вау!»

Серед намету стояв ведмідь, не менше. Такий він був величезний - на голову вище за своїх підлеглих, коса сажень у плечах, гора м'язів, бича шия. А погляд такий підозрілий, поганий. Відразу відчула себе винною у всіх смертних гріхах, і захотілося негайно сповідатися.

«У цьому світі, мабуть, командирські пости за зріст та габарити дають», - зазначила про себе.

І тут же осіклася - я вже почала сприймати дійсність як інший світ, і це сумно.

Я б ще довго стояла з відкритим ротом, розглядаючи чоловіка-велетня, але він сів за стіл, і відразу в наметі місця побільшало, потім він заговорив.

Моя надія на те, що зможу порозумітися відразу випарувалася. Мене відвідало таке розчарування, що мало не заплакала. Я не зрозуміла ні слова, він говорив зовсім незнайомою мовою, навіть близько не схожою на ті, що я могла хоч приблизно перекласти. Мова була гарна, гортанна, можна слухати і слухати, іноді «хр», що чулися, схожі на єврейські, звучали приємно для вуха, але зовсім не знайомо.

Він замовк, явно чекаючи на відповідь, а я мовчала, просто розчавлена ​​розчаруванням.

Наступної секунди він так гаркнув, що я підскочила на місці і відразу ж злякано заговорила:

- Шановний, я ж не розумію жодного слова, - почала скоромовкою. - Не треба мене так лякати, я й так налякана далі ні куди.

Мій голос звучав хрипко, наче я була застуджена. Ну, звичайно, я ж набрала води в черевики, коли йшла за Ванькою, і ось результат – завтра буду зовсім сипіти. Я себе знаю, ноги – моє слабке місце. Варто лише злегка намочити або замерзнути і все хворе горло забезпечене. Зараз би молочка з медом.

Стільки всього сталося з того часу, як ми ув’язалися за тим воїном, що здається, ніби це було в іншому житті.

Ватажок тим часом насупився і окинув мене оцінюючим поглядом, так що мурашки по шкірі побігли, наче примірявся, чи варто мене засмажити і з'їсти або вжити в їжу так, сирої.

Потім підвівся з-за столу і пройшов повз мене, висунувся назовні і щось голосно наказавши, повернувся на місце. У наступні кілька хвилин він ніби не помічав мене, зайнятий роздивлянням якихось своїх папірців. А я стояла, переступаючи з ноги на ногу, не знаючи, що робити - йти чи продовжувати зображати стовп. Коли я вже зібралася зрушити з місця, полог відкинувся і увійшов один з воїнів. Він шанобливо вклонився старшому, подивився на мене і щось спитав.

- Вибачте, - розвела я руками.

Чоловік знову заговорив, і я здогадалася, що він, швидше за все, перекладач.

Він говорив і говорив, змінюючи інтонації та звуки. Тріщав, як сорока, пищав, гарчав, хрипів і навіть під кінець занявкав, викликавши в мене мимовільну посмішку. Але, на жаль, безрезультатно, я не знала таких мов.

Після того, як він замовк, я зробила спробу взяти ініціативу до своїх рук і звернулася до нього спочатку англійською, потім німецькою, французькою і навіть пару фраз видала іспанською. Він ретельно прислухався, навіть голову нахилив, але по очах було ясно - не розуміє.

Перекладач обернувся до головного і щось сказав. Напевно, доповів, що такої мови не знає, потім шанобливо, практично в пояс, вклонився і вийшов.

«Добре кланяються, - прийшла дурна думка, - немов холопи поміщикам».

Що далі робити я не знала, тому дивилася з нещасним виразом обличчя на воїна-начальника. Той теж задумався, може вирішував, що зі мною робити.

Підвівшись, подався до виходу з намету і показав мені жестом іти за ним. Я слухняно засеменіла, а що ще залишалося робити.

09.02

Підійшовши до найближчого вогнища, здоровань поговорив хвилину з кількома людьми і одразу ж повернувся до своїх апартаментів. На мене навіть не глянув, і я лишилася стояти в нерішучості, розглядаючи чоловіків біля вогню. Взагалі-то я не з боязкого десятка, але події, що відбулися, збили мене з пантелику.

Несподівано мені стало ще страшніше, довкола, куди не глянь, одні мужики, військові. Жінок, мабуть, давно не бачили. Мене навіть затрясло від такого припущення. Я, звичайно ж, не безневинна дівчина, була справа – грішна. Але ось у такій ситуації просто мороз по шкірі.

Але ті, що сиділи поруч, дивилися на мене байдуже, не виявляючи жодного інтересу. І я змусила себе заспокоїтись. Зрештою, вже мало щось статися, а якщо мене ніхто не чіпає, мабудь, все не так страшно, як мені здається.

Один із чоловіків жестом покликав мене до багаття і долонею поплескав по землі поруч із ним.

А вони не такі вже й злісні.

Зрадівши хоч єдиному доброму жесту, негайно зайняла запропоноване місце.

Тут же отримала в руки миску з якоюсь незрозумілою юшкою і ложку. Посуд виявився олов'яним, легким, грубо зробленим. І мене знову кинуло в холодний піт. Ось точно моя запалена уява не могла нічого подібного придумати. Адже, щоб це відбилося у твоєму мізку, треба хоч раз побачити предмет. А я вперше бачила такий посуд.

Зачерпнула ложкою рідину, що нагадувала суп, і спробувала. Смак дивний, але їсти можна. Відразу ж шлунок нагадав, що я з ранку пила лише каву, а вже опускалися сутінки. Миску спустошила швиденько, чим викликала посмішку у доброзичливого сусіда.

У нього не було одного переднього зуба, що виглядало досить смішно, тому мимоволі посміхнулася йому у відповідь. Чоловік був найстаршим із усіх, що сиділи в цій групі біля вогнища і, схоже, взяв наді мною шефство. Тому що підклав мені ще шматочок хліба та м'яса, в яке я вгризлася мало не з диким гарчанням. Як тільки всі закінчили вечерю, він зібрав посуд і, поманивши мене жестом, повів углиб лісу.

Пройшлися ми зовсім небагато, і несподівано вибралися до струмка. Коли він вигрузив миски на пісок, зрозуміла, що вечерю мені доведеться відпрацьовувати, і без зайвих слів взялася мити посуд. Навіть у цьому світі жінці відведено певну роль. На мій подив, літній воїн приєднався до мене.

Ех, завжди мріяла про чоловіка, який сам миє посуд. Тільки таких виховують із дитинства. Мій Ванька, наприклад, ні за життя не вимиє жодної тарілки. А все матуся, вона розпестила його далі нікуди.