Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

Знаю, я перегинала. Але мені потрібно було дати йому позитивне підкріплення. Щоби це «потім ще куплю» не залишилося просто словами. Ну і слухайте, я ж не актриса - говорила перше, що спадало на думку. Та й Тимур нічого не запідозрив: він трохи зніяковів, знизав плечима, ніби це все для нього – дрібна справа і бадьоро кинув:

- Ну, тварини врятовані, тепер можна й кіно подивитись?

- Із задоволенням! –натхненно погодилася я.

 

Фільм був дурний, мелодраматичний і нудний, але Тимур дуже пожвавлював його своїми коментарями, мало не перетворюючи його на комедію.

Так, ви все правильно зрозуміли, Тимур був справді класним хлопцем. Він пожалів собак, був зі мною ввічливий і делікатний. Смішно жартував. І він навіть не спробував мене поцілувати, коли провів до гуртожитку.

Він би легко зачарував мене, якби я залишалася в невіданні. І від того, що все, що відбувалося, було не по-справжньому, ставало гидко.

Звернув би він на мене увагу, якби не спір? Чи я не його поля ягода? Була б я йому цікава? Чи він навіть не помітив би мене?

Я взагалі чогось варта? Моя самооцінка, яка бовталася на дні найглибшої криниці, з моїм вступом до академії, підстрибнула буквально до висоти десятого поверху, коли я чомусь раптом обзавелася неймовірною популярністю.

Це було так дивно, несподівано та цікаво. До мене виявляли інтерес, і я виявляла його у відповідь. Все це було для мене таке нове і незвичайне. Адже я все своє життя вважала себе непоказною та непривабливою. Такою мене вважали у школі, і я їм вірила. А вдома…

Вдома питання краси не порушувалося. Ніколи. Свою матір я не знала, а батькові було важливо лише моє ідеальне навчання, доброчесність і відповідальне ставлення до всього, що він вважав за необхідне. Мені навіть на думку ніколи не спадало запитати в нього, чи вважає він мене красивою. Пхх… спитати таке… у нього?! Ні, у мене навіть думки не закрадалися такі.

Мій батько все життя пропрацював викладачем у військовій академії. Він мав військове звання і дуже ним пишався. Методики свого викладання постійно покращував, перетворював, доопрацьовував, роблячи їх дедалі жорсткішими. І практикував їх і на своїх вихованцях, і на мені заразом. Думаю, у своєму сприйнятті він взагалі не відокремлював мене від своїх учнів.

Загалом, свою професію військового викладача він цілком виправдовував - був жорстким, авторитарним, беземоційним, холодним - і в роботі, і в житті. З твердими принципами та непохитними цінностями. І ці цінності не входили ніжності, розмови по душам, обійми, підтримка.

Краса, стосунки статей, як і будь-які дівочі проблеми, були для нього несуттєвими, дурними і взагалі не вартими уваги. Про особливості жіночого організму я дізнавалася від подруги Тані, за стосунками між дівчатками та хлопчиками спостерігала здалеку, а краса… це питання було для мене закрите. Я змалку засвоїла, що зовнішня привабливість – це не про мене.

Тільки при цьому я залишалася звичайною, нормальною дівчинкою, зі звичайними, нормальними бажаннями. Мені хотілося подобатися хлопцям, хотілося закохуватися, хотілося, щоби мене любили… Дуже хотілося!

І мені здавалося, що коли я знайду свого ідеального, свою половинку, тоді я стану по-справжньому щасливою.

Але поки що з цим не складалося. Закохатися не виходило. Мені подобалися, я подобалася, але далі кількох побачень не заходило. Про стосунки і мова не йшла.

А може, права Оленка, і я просто не на тих дивлюся, не тих обираю. Можливо, варто подивитися на таких он, як Даня…

Перед очима одразу виник образ кудлатого худорлявого хлопця в окулярах, що дивився на мене очима вірного собаки, і мене пересмикнуло. Даня не викликав у мене геть нічого, окрім бажання обійняти та пожаліти. Ні-ні, навіть думати в цей бік не хотілося. Брр…

Напевно, варто взагалі це припинити: шукати, чекати, сподіватися. Мені б із трьома горе-залицяльниками розібратися, а потім…

Хто знає, може щастя і не в коханні зовсім. Може у чомусь іншому.

Знати б тільки в чому.