Читати книгу - "Тепер твоя. Книга перша, Єва Басіста"

Глава 2.2

Світ покривається густим туманом, який забирає у мене здатність щось бачити, а тим паче розуміти. Відчуваю тільки одне - неймовірно страшно за себе та за брата.

Вперше опиняюся в ситуації, де життя може обірватися так просто, і не тільки моє. Господи, що ж таке сталося, що нині мене везуть невідомо куди та лякають ножем? Не вистачає фантазії навіть уявити.

Через невіданий відрізок часу авто зупиняється, чоловіки висмикують мене зі заднього сидіння, де притискали з обох сторін, та ведуть до невідомого складу – велетенської сірої будівлі. Вони тримають мене за руки, сильно стискають - не жаліють сил.

Я відчуваю біль, але не подаю знаку, що перегинають палицю. Боюся зайвий раз пискнути, а тим паче сказати, що боляче. Тому терплю та швидко перебираю ногами. Місцями поверхня нерівна, ніжки втрачають рівновагу, та ледь не падаю, що їх дратує.

- Йди нормально! - гримає один із них. - Без фокусів! - сильніше стискає руку. - Хочеш проблем?

- Не хочу, - тремтить мій голос, і намагаюся йти рівно. - Вибачте…

Мовчать, а за мить заходимо у приміщення, яке також не сильно привітне. Це великий порожній ангар, де стоїть ще одна чорна автівка. Із неї виходить чоловік у бордовому костюмі, а біля нього, як ворони, стоять, напевно, охоронці – всі у чорному.

Я жодного поняття не маю, хто вони, для чого я тут, а також яким боком Валерій. Що зробив такого мій брат, що мене злапали, мов мишку, та нині тягнуть до невідомого?

- Вона? – питає головний.

- Вона, - зупиняємося біля нього, і голос подає вищий молодик.

- Це добре, - кидає на мене задоволений погляд чоловік у костюмі, викривляє свої тонкі вуста та морщить лоба. - Квітко, знаєш, для чого тебе сюди привели за білі ручки?

Негативно погойдую головою.

- Навіть не здогадуєшся? - усміхається. - Невже твій братик не розповідав про свої справи?

Язик наливається свинцем. Нічого не можу сказати, бо настільки дезорієнтована, що гублюся у власних думках.

- Чого мовчиш? - зіщулює очі, мов кіт перед нападом. - Кажи!

Молодики, які тримають  мене, сколихують. Я в їхніх руках, мов лялька, якою можна кидатися в різні сторони.

- Я нічого не знаю, - виступають сльози. - Де він?

Чоловік заливається сміхом. Божевільно хихоче. Його емоції заповнюють ангар, які відбиваються від сірих стін та летять прямо у мою голову. Здається, вони зараз зіб'ють мене з ніг, та я впаду перед ним на коліна.

- Щоб ставити такі питання, - стишує сміх, - То спочатку треба мати це право, а ти їх не маєш. Ти можеш лише одне - слухати та не дзявкати.

Я "ковтаю" язика. Опускаю очі.

- Значить ти не знаєш, що зробив твій любий братик?

- Не знаю, - тихо відповідаю.

- Хах… Весело. Ну тоді дізнаєшся від мене. Підійми голову!

Виконую наказ. Гарячі сльози течуть ріками. Я не можу їх контролювати. Вони не підкоряються мені.

- Так краще, - мовить він. - Обожнюю дивитися жертві в очі, - усміхається та продовжує. - Твій любий братик обманув мене, дуже сильно підставив і тепер винен гроші.

Мої нерви рвуться від цих слів та гепаються. Валерій винен кошти? Він когось обманув? Але це не схоже на нього… Зовсім! Я не вірю!

- Даний борг маєш повертати ти, - дає такими словами по скронях. - У тебе є місяць. Першого листопада я маю тримати у своїх руках двісті тисяч доларів.

Ноги підкошуються, але не дають впасти молодики. Я висну на руках…
Двісті тисяч доларів? Це шалена сума! Я… Чорт… Не маю слів.

- Якась ти зовсім ніжна, - підходить він. - Але це тебе не врятує. За вказаний термін маєш мати всю суму, а якщо її не побачу, то від тебе та братика нічого не залишиться. Скажете життю - бай, бай…

Це жарт? Це точно не дурний розіграш? Все серйозно?

- І навіть не думай потикатися до правоохоронців - там є мої люди, які одразу тебе приберуть, - дивиться мені в очі. - Кивни, що втямила?

Перелякано киваю.

- От і добре, а зараз можеш бути вільною… Якщо знайдеш гроші раніше, то подзвониш моїм хлопцям - номер тобі дадуть.

Він розвертається та йде до авто, а я досі не вірю. Двісті тисяч… Не гривень, а доларів! Це дуже багато… Просто неймовірна сума!

- Чекайте, - на свій страх та ризик подаю голос. - А де мій брат?

Чоловік хмикає, повільно розвертається, обшпарює пекучим поглядом, що аж на шкірі з'являються сироти, а після цього його вуста озвучують:

- Побачиш свого родича після того, як вся сума лежатиме переді мною.

Відкриваю рота, щоб щось сказати, але не видаю звуків. Зі мною не жартують.

Усе реально. Кляте перше жовтня! Думала, що воно невдале через співбесіду та погану погоду, але ні! Усе набагато гірше.

Через годину мене привозять до мого будинку. Дощ посилюється, а холод стає ще противнішим. Пробирається скрізь пальто та коле своїми голками.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍