Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

2 (2)

Він не мав мого номеру! З чого б то йому писати? Домовлялись з ним батьки Алли, однієї з моїх однокласниць, здається, Свят жив з ними по сусідству, тож половина класу взагалі з ним не контактувала. Я відносилась саме до тієї половини.

Дивилась здалеку, зітхала.

А тепер повідомлення. Аж три!

Руки затремтіли. Треба було відкрити, подивитись, а у мене серце калатає в грудях, ніби у божевільної. Гаразд, там явно нічого такого. Просто клацнути по синюватій смужці на екрані, прочитати рядки і переконатись, що це звичайна ділова переписка, завершена стікером – саме його і висвічувала стрічка попереднього перегляду повідомлення.

Я зрештою зважилась. Відкрила діалог. Очі, намагаючись дивитись куди завгодно, окрім повідомлень, вихопили спочатку малий кругляшок його аватарки, а тоді нарешті прочитала.

«Привіт!»

Гаразд, важко вигадати більш стандартне перше повідомлення.

«Це я, Свят. В кафе забув взяти твій номер, довелось проявити винахідливість, аби дізнатись його і не чекати наступної зустрічі…»

На завершення – стікер. Рудий кіт, полум’я на фоні, анімація – намальований пухнастик хижо потирає лапки. Здається, це означало, що Свят вельми задоволений своєю витівкою. Що ж, номер він таки отримав, має повне право радіти.

Я не могла не помітити: він вів переписку значно грамотніше за більшість моїх однокласників. Крапки-коми там, де вони мають бути, продрукована велика літера і жодних зайвих символів, все грамотно, мов у книжці.

Мені не подобався стиль переписки, що вимагала купу помилок та скорочень. Це ніби руйнувало впорядкованість мого життя. А головне, потім забуваєш, як правильно писати! Тож це повідомлення виявилось приємним сюрпризом.

Зацікавлена, я перейшла на опис його акаунту. Звісно, це не соціальна мережа, тут з інформації – тільки нік, посилання, номер телефону – мені його висвічувало, Свят або не приховував, або тому, що мій власний вніс до списку? – та кілька фотографій. Не стримавшись, я відкрила карусельку, перегорнула…

Три фото. На першому, головному, сам Свят, причому майже такий, як і зараз, стоїть в якомусь приміщенні, привалившись спиною до стіни. Очі хижо сяють, а сам хлопець схожий на великого кота. Секунда – і вискочить, муркнувши. Крізь вікно до приміщення проникають проміння сонця, і тіні грають, роблячи його обличчя загостренішим, дорослішим.

Напевне, хтось з його друзів-фотографів робив? Гарно!

Друга фотографія – урбаністичний пейзаж, знятий з даху будинку. На передньому плані кострубатий борт, в око кидаються кілька відбитих камінців і футляр від фотоапарата. Далі розкинулось величне, височенне, нове місто, чим далі – тим розкішніше. Київ! Перепад від антуражних, зістарених деталей до омолодженої столиці, де життя б’є ключем, сподобався мені чи не більше, чим власне фото Свята.

Третя виявилась старою, дворічної давнини, з випускного. Свят стояв з групкою однокласників і однокласниць, такий же гарний, як і зараз, тільки з м’якшими рисами, трошки розгублений. На фоні виявилась моя школа. Не збрехав, отже.

Біля імені спалахнула зелена крапка: він онлайн! А я уже більше ніж півгодини не відповідаю на повідомлення. Спочатку через маму, а потім тому, що залипла на його фотографії.

А якщо образиться?

Я повернулась в діалог.

«Привіт, – надрукувала так швидко, як тільки могла, – і як же ж ти дізнався мій номер?»

Повідомлення відправилось, і я одразу ж зрозуміла, наскільки воно дурне. Хотіла стерти, але поруч з блоком вже спалахнули дві сині галочки.

Прочитав.

Так швидко!

От зараза.

Тепер шансу виправити написане не лишилось, я знала, що будь-які корективи виглядатимуть по-дурному, ще й на повідомленні з’явиться гидка поміточка «ред.» – тобто, редаговано.

«Випитав у твоїх однокласниць».

Я всміхнулась. Швиденько настрочила відповідь.

«Це ти у них номер своєї дівчини запитував, серйозно?»

«Любаво, я, може, і не золотий медаліст, на відміну від тебе, але ж не дурень! Ні, я сказав, що мені треба повний список вашого класу з номерами телефону. Все для випускного альбому, який я оформлятиму. Вже! Там має бути інформаційна сторінка. Тож кілька хвилин – і твій номер у мене…»

Пауза секунди на три.

«Сердишся?»

Я не встигла відповісти. За спиною кахикнула мама.

– Ти вже п’ять хвилин дивишся в екран з абсолютно щасливим виразом обличчя, – зазначила вона. – Невже моя дівчинка в когось закохалась?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍