Читати книгу - "Монстр серед монстрів, Марія Власова"

Він трохи нахилив голову, уважно мене вивчаючи, від чого я нервово відступила на крок і вдарилася спиною об дерево. Виставила вперед себе меч, наче перед атакою, на що він опустив свій на землю і повільно, або злегка знущально підійшов до мене, тягнучи його за собою. Дрібне каміння, що потрапляло вістрям на шляху, розрізало, як масло ножем. Нервово ковтнула в’язку слину, прикинувши, як такий меч може обійтися з моєю шиєю.

- Жінки не повинні бачити всі жахіття війни, - коли він так близько, його голос звучить ще більш загрозливо і страшно.

- Ніхто не заслуговує їх бачити, - сухо прошепотіла у відповідь, увесь час переводячи погляд із меча на страшний шолом і назад.

- Можливо, ти маєш рацію, - стискає руків'я свого величезного меча.

Без попередження, одним ударом вибив мій меч, при цьому ледь не зламавши мені пару пальців. Мимоволі скрикую, притискаю руку до грудей, хоч пальці на місці залишилися.

Ой, ще яке «ой»!

- Я так розумію карти вже далеко звідси, а вас залишили на вірну загибель?

Знову посміхається, точно посміхається, я ж злякано притискаю до себе дивом уцілілі руки. Чого він чекає? Думає, я не знала, що мене кинуть? Та невже?! Знав би він, як усе насправді відбувається, посміявся б у голос над моєю дурною долею.

- У мене до тебе всього одне запитання: як ви дістали карти? Як проникли в мої покої та, найважливіше, як пішли з ними? - інтонація його голосу змінилася, йому не сподобалася моя реакція на попередні запитання.

Уже скоро я дізнаюся, чи правильна моя здогадка, чи просто помру. Мені шкода Настасію, її брат залишиться зовсім один. Мої сестри хоча б є одна в одної - лише цим і втішаюся.

- Вона померла, так? Ти вбив її? - знаю, що нерозумно, але все одно запитую, з огидою дивлячись на цього монстра.

Як я зможу зважитися на те, що станеться далі?

Різкий помах і його рука в обладунку стискає моє горло, майже перекриваючи доступ повітря. Покидьок!

- Тут питання ставлю я! - каже різко, так, що ледь не зомліла від страху.

З переляку намагаюся вдарити його по руках, але тільки раню їх об гострі, як леза, лусочки. Відпустив, так само несподівано, як і схопив, тільки дерево за спиною не дало мені зовсім упасти.

- Чи ти бажаєш швидше померти? - схопив руками руків'я меча.

Ну, все, настав той самий шанс! Тільки не боятись, це мій останній шанс! Даю волю сльозам, самотня сльозинка стікає по щоці, після того, як надаю своєму обличчю вигляду покірної смертниці. Дивлюся на свого майбутнього вбивцю поглядом цуценяти на ярмарку, мало хвостом не махаю.

- Можеш виконати моє останнє бажання? - зрівняла нас у статусі одним зверненням, хоча я сільська кухарка, а він якийсь там воєначальник армії монстрів.

Він застиг, за шоломом не зрозуміло, про що він думає, що дещо напружує.

- Отже, відповідати на моє запитання ти не збираєшся? - судячи з інтонації, він такого повороту не очікував, але зате спокійно прийняв рівність між нами за статусом, позволивши мені розмовляти з ним на «ти».

- Ні, і ти поставив три запитання, а не одне. На які, до речі, я теж не збираюся відповідати, - зовсім знахабнівши, поправила його.

- Жінка, - розлютився знову, стиснувши руків'я меча, і всім корпусом подався до мене, що не дістаю йому навіть до пахв.

Це що, у них лайка така? Чи він натякає, що я такою старою виглядаю?!

- Бажання, останнє бажання виконаєш? - зовсім знахабнівши, нервово облизала пересохлі від вітру губи. - У нас у в'язницях не заведено відмовляти в останньому бажанні людям, які йдуть на смертну кару.

Про те, що це бажання стосується виключно меню останньої вечері, вирішила не уточнювати, дещо зухвало дивлячись на воєначальника. Я очікувала багато чого, але не доволі моторошного сміху. Так лиходії в казках сміються, ось точно так!

- І чого ж ти хочеш, жінко? Щоб я тебе помилував? - он скільки поблажливості в голосі, що аж бісить.

Сам же наривається, не винна я!

- Ти що тупий?! Яке тоді це останнє бажання?! - вирвалося в мене, а страшний металевий монстр на мить застиг.

Чомусь упевнена, що залишилася з головою в цей момент тільки тому, що йому цікаво, що я хочу побажати.

- То чого ж ти хочеш? Щоб я помилував твоїх рідних? - вгадала, розлютився трохи.

- Ні, про те, щоб вони ніколи не зустрілися з вами, я вже подбала.

- То чого ти хочеш тоді, жінко? - він зробив крок до мене, майже приперши своїм величезним тілом до дерева.

Лусочки на броні ось-ось порвуть мою бідну шкіру, але не це лякає мене. Розуміючи, наскільки я слабка і дрібна порівняно з ним, йду на хитрість. Важко висловити своє дурне бажання, навіть якщо воно, як планую, врятує моє життя. Замість того щоб твердо сказати, закриваючи очі, злякано шепочу:

- Поцілунок.

- Що? - тієї ж секунди почулося від монстра.

Здається, він не розчув, або просто не повірив моїм словам. От і як мені це знову вимовити вголос? Страх від першої спроби ще не минув. Ковтаю повітря ротом і різко втираю йому заздалегідь заготовлену історію: