Читати книгу - "Воїн-5. Місто мертвих, Олег Говда"

Розділ 4

Інтуїція вже гриміла набатним дзвоном, а я, як і раніше, не бачив небезпеки.

Та що таке? Де ворог? Звідки чекати лиха? Я вже не стежив за боєм, а лише крутив головою на всі боки, намагаючись зрозуміти, що не так? І таки побачив…

Навколо замку, ніби хтось викреслив величезним циркулем коло, всередині якого гинула все живе. Навіть не вмирало, а просто розсипалося прахом. Як у Похмурому Гаю, куди я ходив за завданням гоблінів. І це коло повільно, але безупинно розширювалося в наш бік. В цілковитій тиші, від чого здавався ще більш невідворотним і страшним.

— Всі назад! Бігом! — закричав я якомога голосніше.

Орки та гноми, розпалені боєм, здивовано оберталися, дивилися здивовано, але ніхто навіть кроку назад не зробив.

— Хвиля праху йде! — використовував першу, що спала на думку, назву. — Відступаємо! Швидше!

І знову недовірливі погляди. Бійці, захоплені битвою і перемогою, що здається такою близькою, ніяк не хотіли повірити, що їм наказують відступити.

— Ти чого? Що трапилося? — Гулгадар став поруч. — Ми ж майже біля цілі? Ще трохи і поліземо на стіни.

— Дивись туди, — розвернув його за плечі і тицьнув пальцем уперед. — Бачиш?

— Замок? — перепитав орк.

— Перед ним дивись! Невже не бачиш, що діється?

Гулгадар якийсь час мовчки дивиться у вказаному напрямі, і в цей час «хвиля» накрила одну з тварин, уже майже поряд з вістрям нашого загону, миттєво перетворюючи її на купу попелу.

— Ух! — вигукнув орк. — Що це?

— Я не знаю! Якась магія… Але я з таким уже зустрічався… Треба тікати! Може, не дістане.

Гулгадар начебто зрозумів. Тому що і сам закричав що є сили:

— Всі назад! Бігом! Відступаємо!

Не встиг... Хвиля вже досягла першої шеренги. І десятка півтора орків буквально зникли, залишивши після себе купку праху та трохи диму. Гноми-арбалетники, які стояли відразу за ними, зрозуміли, що відбувається щось страшне, і спробували втекти, але не змогли. Наступний ряд ще нічого не розумів і продовжував рухатися вперед. Вийшла купа-мала, яку одразу, немов стаючи сильнішою з кожною новою жертвою, ривком накрила смертоносна хвиля.

— Пшш… — і в серпанку прямо на очах зникає ще добрий десяток-півтора бійців.

— Назад! Всі назад! — надриваємо горлянки ми з Гулгадаром. — Ви що, оглухли, мати ваша ґоблінша! Назад! Бігом!

Почало доходити й до решти… Але як же повільно… Загін, не розуміючи, що від них хочуть командири, починає задкувати, коли треба бігти з усіх ніг.

— Пшш ...

Ще з десяток…

— Бережись! — закричали нарешті й у перших рядах, бачачи долю товаришів. — Чаклунство! Втікайте!

Яке там «біжимо». Декілька сотень орків, — незвичних до строю і, тим більше, спільного маневру, перемішавшись з гномами, які за їхніми спинами не бачать небезпеки, — не римська когорта, здатна не порушуючи лад, рухатися в будь-якому напрямку. Ті, що намагаються врятуватися втечею і ті, що все ще наступають, змішалися в купу, заважаючи один одному.

— Пшш ...

Мене вже трясе. Не можу більше дивитись на загибель своїх бійців.

Дивно, правда? Адже саме це й було моєю головною метою. Для цього я сам повів війною орків на гномів, щоб нелюди повбивали якнайбільше один одного. Все так… Але такої смерті я нікому не бажав… Було в цьому щось неправильне, що не вкладається в моє розуміння добра і зла.

А потім побігли всі. І я з Гулгадаром.

— Пшш ...

— Бережись! Біжимо! Рятуйтесь! Чаклунство!

Половину шляху між печерою та замком ми пройшли за кілька годин, а відступили за лічені хвилини. Ось тільки печера, яка здавалася дуже просторою, раптом виявилася маленькою та тісною. А підйомник, як і раніше, міг підняти не більше десятка…

— Пшш ...

Зловісне шипіння і крики жаху лунають вже буквально поряд з тунелем. Ті, хто ще зовні, натискають, стискаючи тих, хто всередині. Неймовірна тиснява… Як у автобусі в години пік, де люди готові затоптати один одного, аби влізти…

— А що як це чаклунство проходить крізь стіни? — тихо задав Гулгадар питання, яке й мене мучило. Адже якщо це так, то ми в пастці.

І тут я згадав про кільце Шведіра.

— Пшш ...

Вихоплюю амулет із пояса та кидаю під ноги… Давай же! Мить-іншу нічого не відбувається, а потім виникає легка димка, що світиться з середини. Розмірами з великі дверима.

— Всі за мною! — кричу бійцям, хапаю Гулгадара за руку і тягну до порталу.

 

Мигнуло, свиснуло аж у вухах заклало, а потім денне світло з такою силою вдарило по очах, що якийсь час усе сховала темрява, розмальована червоними колами. Хтось шумно задихав у потилицю і штовхнув уперед. Роблю кілька невпевнених кроків і посилено моргаю, бажаючи якнайшвидше повернути зір.

— Де ми?

Ага, це Гулгадар у мене за спиною. Я все ще тримаю його за руку, отже, увійшов до порталу слідом. Але відповісти побратиму мені нічого…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍