Читати книгу - "Стежка навколо вогню, Лариса Лешкевич"

2.2

Ілма прослизнула повз кухню, сподіваючись залишитися непоміченою, але її гукнула мати.

– Де ти була? – запитала Вейла, підозріло розглядаючи розпатлане волосся дочки, палаюче обличчя і трохи припухлі від сліз очі.

– З Даегаром, мамо, – відповіла Ілма і, попереджаючи, наступне питання, поспішно сказала: – Ні, нічого особливого не трапилося. Я просто впала, а він мені допоміг…

Вона підійшла до вогнища і простягла до вогню руки, потерла долоні одну об одну так, наче вони змерзли.

–  Ви так і не домовилися щодо весілля?

– Ні, мамо! Він наполягав, але я попросила ще трохи часу… Дам йому відповідь після солов'їних пісень, після дня мого народження… Це вже незабаром.

– І яку відповідь ти йому даси?

– Вийду заміж! Але спершу… – Ілма замовкла, наче захоплена раптовою думкою.

–  Що спершу?

– Хочу провести обряд виклику сили… Я й раніше думала про це, але боялася, що  Даегар не підтримає мене. А він сам запропонував.

– Це не так просто, доню, – озвалась  Вейла після короткої паузи.

– Знаю, матінко! Але поки я не зрозумію, хто я і чому така, – щастя мені не бачити!

Ілма струснула волоссям і попрямувала до своєї кімнати.

Щільно зачинивши двері, вона постелила на скрині світле чисте полотно,  обережно виклала на нього суху, але все ще не пошкоджену  квітку і замислилась.

Не маючи власної сили, Ілма намагалася добувати її звідусіль, звідки тільки можна було. У цьому їй допомагали старовинні легенди та казки, залишені предками.

З цих легенд Ілма знала, що іноді, дуже рідко, але  народжувалися дівчатка без чаклунської сили. Причому лише дівчатка. З хлопчиками Етеляни подібного ще ніколи не траплялося. 

Чому так діялося, ніхто не міг пояснити. Але в легендах було описано спосіб, що допомагає цю силу пробудити, викликати з глибин свідомості. Але,як  не можна заздалегідь знати, який сон наснитися вночі, так не можна і заздалегідь передбачити, подіє обряд чи ні. Сила дуже примхлива.

Переглядаючи легенди, Ілма натрапила на одну, дуже коротку історію про чарівну квітку, яка виростає з крапель, що впали на пісок. Ця квітка нібито поєдналау собі силу води та місяця, який відбивається ночами у хвилях Великої річки. 

Квітка живе лише кілька миттєвостей і якщо зірвати її, нехай навіть засохлою, доки вона не розсипалася на порох, – це втричі збільшить ймовірність того, що обряд подіє і сила прокинеться, відгукнеться на поклик.

Ілма ризикувала. Ніхто не казав, що саме станеться, якщо торкнутися чарівних хвиль у не належний час, без великої потреби. Кожній дитині в Етеляні було відомо, що цього робити не слід, бо така неповага може спричинити лихо на все плем'я.

Але Ілма ризикувала. Іноді струшувала вона на пісок чарівні краплі, чекала дива і благала води Великої річки, якщо вже покарання неминуче, то покарати тільки її одну, адже вона свідомо порушує заборони.

Ілма торкалася кінчиками пальців чорного сухого листя, із задоволенням проводила  по його колючих гранях. Дивно, що квітка з'явилася їй саме тоді, коли вона була разом із Даегаром. Раніше Ілма струшувала краплі потай від усіх, і дуже боялася, що хтось ненароком побачить…

У двері постукали: голосно, впевнено. Батько, не інакше!

Ілма швидко загорнула свій скарб у тканину та обережно опустила у простір між скринькою та стіною.

– Я хочу обговорити з тобою твої наміри, –  сказав Ріол, заходячи до кімнати, – І, правду кажучи,  вони мені не до душі.

– Чому? Хіба я не маю права на розуміння того, що зі мною відбувається? – запитала Ілма і, трохи зсунувши брови, подивилася в зосереджене обличчя батька.

Зовні вона була схожа на нього так само сильно, як тільки жінка може бути схожою на чоловіка: таке ж світле, попелястого відтінку волосся, ті ж  самі сіро-блакитні очі та високі вилиці. 

Але у Ріола шкіра була смаглявою, а Ілма, як і її мати, не любила спеку літнього дня і завжди ховалася від палючих сонячних променів.

– Таке право в тебе є, дочко. Моя турбота про те, що ніхто з нас, які нині живуть, не знає, як правильно проводити цей обряд, – м'яко відповів Ріол, – Тільки старі легенди  про те пам'ятають... Як би не нашкодити і душі і тілу. Цього я боюся, люба, і нічого іншого.

– Ти ніколи не зрозумієш моєї турботи, батьку. Ніхто не зрозуміє, – засмучено  промовила Ілма, – Ось навіть сьогодні... Я впала, вдарилася ногою, і Даегару довелося мене лікувати, адже сама я не здатна подбати про себе...

– Ілмо…

– Ні, послухай! А якщо  трапиться щось таке і мені знадобиться негайна допомога, а нікого не буде поруч? Нещодавно я бачила, як вовк схопив оленятко, зовсім маленького… Він розірвав його, а я нічого не могла вдіяти, нічого! І представила себе на місці цього оленятка... Така ж безпорадна, слабка  перед невідомою небезпекою.

–  Ні, люба, магія Великої річки так чи інакше захищає тебе. До того ж тут, на її берегах, тобі нема чого боятися, – розгублено промовив Ріол, спантеличений вибухом відчайдушних почуттів, збентежений болем, що горів зараз в очах Ілми.

– Можливо… Але я зроблю, що задумала, і не відмовляй мене…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍