Читати книгу - "Її омана, Софія Вітерець"

Розділ 6

11 жовтня 2013 року. Лондон

Тур нарешті завершився й ми повернулися назад до Лондона. А точніше – до  Південного Кенсінгтона, де розташовувалася його квартира в одному з мальовничих помаранчевих будиночків з білими вкрапленнями.

Найсмішніше ж те, що до того часу я все думала, що він живе досить недалеко від мене. В п’яти хвилинах їзди на машині, наприклад. Виявилося ж, що лиш до університету йому потрібна добряча година ходьби, а ще й до моєї квартири майже стільки ж. Проте…я бувала раніше в його гостях. Навіть не раз. І прекрасно пам’ятала, що це був зовсім не Південний Кенсінгтон. Але навіщо було приховувати, де знаходиться його житло? Якщо вже такий таємничий – міг би й зовсім не приводити. Проте ні – зняв собі нове житло, щоб…заплутати сліди чи що?

Але роздумувати над цим Ніл мені більше не дав – обережно підхопив на руки, переступаючи поріг. Ми вже майже пройшли простору вітальню, коли…

– Ніле, стривай, – потягнула його за комір сорочки, прохаючи поставити мене на підлогу.

– Щось сталося? – уважно поглянув він на мене, змірявши з голови до ніг. – Все ж добре? Я нічого не…

– Малюк штовхається, – посміхнулася, прикладаючи його долоню до вже чималого животика.

Ми так і завмерли з радісними посмішками посеред вітальні, але одна в той момент була сповнена фальші. Ну ви й так зрозуміли, що точно не моя.

А далі було весілля. Не таке велике, як хотілося Нілу, але й не таке маленьке, як прагнула я. Проте це було дійсно чарівно. Дванадцятеро гостей, серед яких були лиш родичі та друзі нашої родини, зібралися в нашій квартирі. Звісно, це я перебільшую, адже з мого боку була лише мама. Але хоч змогла нарешті познайомитися з Ніловими батьками. А це ще були ще ті чваньки, тому я цілком зрозуміла позицію тепер вже законного чоловіка.

Тижні минали, а разом з ними й такий дорогоцінний час. Я все більше стомлювалася й все рідше покидала дім, прогулюючись максимум до Кенсінгтонських садів і назад. Тамтешні лавки стали мені й моєму теплому пледові немов новим домом. Здавалося б, чи не завжди була сама посеред такого майстерно доглянутого квіткового оазису (принаймні таким він залишався в моїх думках навіть в листопаді), адже Ніл знову поїхав у тур кількома країнами. Проте мені було не нудно й не сумно. Власне, на ці емоції геть не було часу, бо все займали книги.

Так-так, я почала повноцінно писати. Щодня, скільки могла, але сідала й розповідала про чарівну країну, де магія була настільки буденним поняттям, що ті, хто її не мав, вважалися відходами суспільства. Проте й вони в моїй книзі мали показати, що дійсно здатні робити нечуване. Як, власне і я. Бо минуло не так багато часу, як витрачають деякі письменники, а до народження Генрі в мене вже була повноцінна чернетка. Навіть була вдячна Нілу, що поїхав, бо навряд чи змогла б писати, знаючи, що чоловік десь поряд. Боязнь того, що щось не сподобається – це така страшна річ… Проте затято з цим боролася та опублікувала перший варіант книги на сайті самвидаву й успішно забула через значно важливіші справи.

Ніл так і не встиг повернутися до народження Генрі. Але кому він взагалі був потрібен, коли пролунав перший плач сина. Звісно, хотілося обійняти крихітку, показати комусь, який у мене він гарненький, але я й сама ніяк не могла намилуватися малям. Та й лікарі були чудові – не просто навчили найголовнішому та показали все, а й виявилися чудовими співрозмовниками та безцінною підтримкою. Настільки, що з однією з медсестер ми підтримували стосунки ще довгі роки. І саме вона порадила мені ще в перший рік життя Генрі йти від Ніла. Але я чогось чекала, як і першого лютого – дня народження улюбленого сина. Проте в обох випадках даремно.

Ніл несподівано з’явився під лікарнею вже в день виписки. Приволік велетенського ведмедя… Навіщо – не розуміла. Можливо, щоб не бачити обличчя єдиного сина? Або щоб закрити собі точку огляду на нас обох… О, стривайте, а я вже розповідала вам, що це не перший його син? І знову ж, дізналася це багато років опісля, а в той момент все ж посміхнулася Нілу, обережно передаючи йому на руки найціннішу людину в своєму житті.

 

Нумо зазирнімо, що ж там в розділах від Анні Ксандр... Вже здогадуєтесь, що їх поєднує окрім назв й виходу оновлень о 12:00 щодня?)

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍