Читати книгу - "Сніговий дракон, Крістіна Логоша"

У замку я зняла верхній одяг і останнім увійшла до їдальні. Ранкова прогулянка, що тривала, нагнала апетит. Сівши за стіл, наклала собі каші. Лорд та Сніжинки пили трав'яний чай з печивом. Імбирним! Тома ще й своє печиво цьому негіднику віддала!

Я сконцентрувала увагу на вмісті тарілки, намагаючись придушити образу та обурення.

— А навіщо ти пішла в ліс? — порушив мовчання Стефан.

— Дрова закінчилися, — сухо відповіла.

— Чому нові не начарувала? - поцікавилася Ася.

— Хтось уночі пробрався до моєї кімнати і знищив захисне скло. Я всі сили витратила на його відновлення.

— Цікаво, хто ж міг його розбити? — задумливо промовила Тома.

— А чи було воно взагалі розбите? — відповів Стефан запитанням.

- Знаєте що?! — не витримавши, я схопилася з-за столу. Виховання не дозволяло випалити їм у обличчя все, що думаю. Я безсило ловила ротом повітря. - Мені треба в місто!

— Селище, — поправив Стефан. — Найближче велике місто далеко звідси, за гірським хребтом. За тиждень не дістатись. Але якщо твій уявний дракон тебе прокотить, може, встигнеш повернутися до вечері.

— Може й встигну!

Вилетіла з кімнати, голосно грюкнувши дверима, і, одягаючись на ходу, прожогом вибігла на вулицю. Всередині клекотіла злість — сил немає перебувати в замку! Заскочивши в стайню, осідлав коня і, видершись у сідло, галопом пустила її вниз по дорозі. Я не знала, куди вона веде, але сподівалася, що вдасться знайти селище, про яке говорив Стефан. Може, там чули про чарівне озеро та яблуня?!

Кінь зрадів несподіваній прогулянці. Він мчав дорогою во весь опор, і я його не зупиняла. Вітер розвів волосся, а морозне повітря від душі хвистало по обличчю. Але цей біль не йшов у порівнянні з тим, що викликали злі глузування Стефана.

Незабаром замок зник за високими ялинками. Кінь зменшив темп і повільно рисив по вибоїстій дорозі. За поворотом з'явилися верхівки дерев'яних шале.

Село виявилося невеликим, не більше тридцяти будинків, що не дивно — небагато сміливців погодяться жити в гірському районі по сусідству з самозакоханим Лордом і сніговим драконом.

Від будиночків віяло затишком та близьким духом різдвяних свят. Над дверима висіли вінки з ялинок, прикрашені шишками та червоними бантиками. Між будинками через всю вулицю натягли святкові гірлянди. Біля дверей стояли червоні мішки з вишитими візерунками оленів та сніжинок.

Мені стало цікаво, що у них лежить. Я злізла з коня і, взявши його за поводи, підійшла до веранди одного з шале. У мішку лежало вугілля для печі або каміна.

Вхідні двері рипнули, і з них визирнула дівчинка років семи з русявими кісками та великими зеленими очима.

— Це вугілля брати не можна! — суворо сказала мені.

— Я й не збиралася. Хотіла подивитись, що в них. Ніколи не бачила такої краси!

— Мама каже, це оберіг. Він захищає нас від чудовиська... А ти нова Сніжинка Зимового Лорда?

"Нова" неприємно різанула слух, але що взяти з дитини?

- Так. Мене Анфіса звуть. А тебе як?

- Йоррі, - посміхнулася дівчинка.

- Йоррі, а де всі? Крім тебе, я не зустріла жодної людини.

— Дорослі працюють у шахті, мої брати у школі, а мені не дозволяють виходити надвір. Навіть коли мама вдома, вона дозволяє гуляти лише на веранді. Каже, чудовисько може напасти будь-якої миті, а якщо я буду поряд з вугіллям, то зможу себе захистити.