Читати книгу - "Ти мене не знаєш, Юлія Феліз"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— І що ти пропонуєш? — бурмочу я.
Він хихикає, поправляючи зсунуту набік кепку.
— Дивись, як працюють професіонали.
— Облиш.
— Ти ще подякуєш мені за те, що я був чудовим напарником.
— Гей, мені не потрібен напарник.
— Потрібен. Твій похмурий фейс відлякує людей. Інакше ти ризикуєш зустрітися з дівчиною лише в своїх мокрих підліткових снах.
— Народ, у мене пропозиція, — радісно повідомляє Кот, — давайте завалимось в “Майстерню”. Нормально посидимо в теплі, бо на вулиці не травень.
— Я за, — плескає в долоні Лана, — я і правда вже змерзла.
Я скривився. У Кота є пунктик:зустрічатися парами. Він вважає, що це круто. Два друга, дві подружки і таке інше.
Вероніка крадькома поглядає на мене, шепоче до Карини. Мій шлунок робить маленьке сальто. Її погляд перескакує зі сцени, де виступеє якийсь колектив, на нас з Котом. Пиляти туди близько пів години, тож я хотів відмовитися, але присутність Вероніки діяла на мене магічним чином. Та і додому не хотілося.
— З тобою все гаразд? — питає вона і тепло розливається по тілу, зупиняється у шлунку, що зменшився в два рази.
— Усе ок, Вухо. Розслабся і отримуй задоволення.
Ми не поспішаючи прямуємо вулицями, зробивши невеликий гак, щоб зайти на Воскресенку. Дівчатам там дуже подобається. Я не став сперечатися. В розмові участь не брав, повністю поринув у свої думки. Ми нарешті доходимо до кав’ярні. Я хапаю Кота за куртку ззаду і відтягую його вбік, пропускаючи спершу дівчат. Він посміхається мені, потім підморгує Карині і посилає їй поцілунок, від чого вона пирхає.
Кот з Кариною чудово порозумілися, Лана, хоч і постійно з кимось переписувалася в телефоні, нитку розмови не губила. Завжди дотепно відповідала на безглузді жарти Кота. За іншого сценарію я б не грав у третє колесо, але мої думки були зайняті виключно Веронікою. Як зізнатися, що вона мені подобалася в одинадцятому класі, і не виглядати при цьому жалюгідним невдахою? Дівчина її рівня — розумна, добре вихована й красива — не зустрічатиметься з таким збитником, як я. Викинути її з голови було неможливо, тому замість цього я чіплявся до неї весь рік, натискав на болючи кнопки. Можливо, тому, що хотів, щоб вона теж не змогла забути про мене.
Якась маленька частина мене сподівалася, що вона не спить ночами і думає про мене. Я б хотів, щоб ми переписувалися до ранку, обмінювалися дурними картинками і жартиками про кохання до ранку. Однак у школі вона, здавалося, була стурбована лише своїм іміджем, завжди оточена друзями. Вона була однією зі шкільних Барбі, і це найдужче мене дратувало. Проте мені стало важче стримувати емоції, коли вона змила тонну косметики, і вдягла джинси з дірками, з яких спокусливо проглядає її тіло.
Інша, але все ще Вухо. Може, справжня вона ховалася під тим гламурним панцирем? Вона і раніше не давала мені спокою, а тепер взагалі не знатиму, як заснути. Не знаю що гірше – знову бажати її присутності чи зіткнутися з реальністю, в якій не маю жодного шансу зберегти крихітний проблиск надії, який я плекав з того моменту, як вона жбурнула в мене морозивом. Це просто скороминущий день. Незабаром наші шляхи розійдуться, і вона знову стане недосяжною.
Ми класно посиділи, поїдаючи тістечка і запиваючи їх безалкогольними коктейлями. У мене навіть вийшло змусити Ніку посміхнутися. Під кінець вона помітно розслабилася. Обперлася на спинку диванчика і гралася конденсатом на склянці з соком. Водила пальчиком вгору і вниз, а я так само повільно божеволів від її очей і пухких губ. Я сидів так близько, що бачив кожну тріщенку на нижній губі, яка була трохи більша за верхню. Через це вона виглядала трохи ображеною. Волосся вона недбало зібрала в хвіст на потилиці, відкривши тонку беззахисну шию. Я крутив в руках порожню склянку, щоб зайняти руки і не думати про те, щоб торкнутися тоненької жилки збоку.
Потім ми знову гуляли, але, як і всім хорошим речам, цьому теж мав прийти кінець. Ніка сказала, що їй час додому, а шестерні в моїй голові закрутилися з шаленою швідкістю. Я силувався придумати привід затримати її, але нічого не приходило в голову. Коли мій відчай досяг піку, прийшла несподівана допомога.
— Блін, Нікусю, — насупилася Карина, — перший день канікул. Ще рано додому. Ми ж на набережну зібралися. Давай хоч годинку ще, а потім разом підемо.
Дівчата обмінялися поглядами, явно не задоволені словами подруги, але Ніка зберегла самовладання, піднявши підборіддя з рішучістю, помітною в зморшках брів і ледь стиснених губах.
— Не хочу вас розчаровувати, але я пообіцяла мамі, що не запізнюся, — пояснила Вероніка. Тож зустрінемося пізніше.
Вона підходить ближче до мене, і питає, чи не міг би я провести її до метро, бо не хоче, щоб подруги хвилювалися за неї. Від думки, що ми залишимося лише вдвох, у роті пересихає. Я повільно облизую губи, дивлячись на Кота. Він посміхається і непомітно показує мені великий палець.
— А ми втрьох прогуляємося, згодні? - весело каже він, обіймаючи Карину ззаду за плечі.
— Я за будь-який кіпіш. Час дитячий, — хитро всміхається Карина і дивиться на нас із Нікою.
— Не забудь повідомити, як доберешся, — махає руклю Лана і трійця повільно рушає.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ти мене не знаєш, Юлія Феліз», після закриття браузера.