Читати книгу - "Потраплянка на заміну, Літа Най"

Розділ 3. Вперед до райдужного майбутнього

У якийсь момент у голові прояснилося достатньо, щоб там сформувалася одна ясна думка, точніше слово: «Пити». Моє тіло горіло зсередини і здавалося ніякою водою це полум'я не загасити, але бажання доторкнутися до рятівної рідини не меншало. Я спробувала розплющити очі, але все так пливло, що я нічого не бачила. Замість цього я несподівано почула голос. Він лунав немов із моєї підсвідомості, але не належав мені.

«Вставай», – вимовив він твердо.

Мені й хотілося підкоритися, але сил піднятися з ліжка не було. Здаватися я не збиралася, тому просто скотилася до краю і зісковзнула на підлогу.

«Уперед», – почула нову вказівку.

Нічого не бачачи, довелося довіритися невідомому голосу в голові. Я поповзла вперед, не в змозі встати на ноги. Через кілька хвилин, які відповідали парі метрів, надійшла ще одна інструкція: «Лівіше».

Невдовзі мої страждання були винагороджені, і під своїм тілом я відчула тверду підлогу замість пухнастого килима.

«Молодець. Тепер праворуч».

Повернулася всім тілом у зазначеному напрямку і пошарила руками по підлозі – нічого. Змусила себе підняти руки. Трохи, ще трохи і нарешті пальці вхопилися за холодний камінь. Господи, нехай це буде раковина. Спираючись на гладкий матеріал, я насилу підтягнулася і усім тулубом вляглася на тверду нерівну поверхню. Провела рукою, але, на жаль, не намацала нічого схожого на кран.

Я видала хрипкий стогін розчарування. Мої сили майже закінчилися – я готова була знову провалитися в безпам'ятство. Якраз в цей момент мені на голову полилася крижана вода. За будь-яких інших обставин я б закричала й спробувала б відсторонитися, але зараз це здалося вищим блаженством. Я підставляла шию, набирала воду в руки й умивала обличчя, а головне – пила. Жадібно, багато і довго. На жаль, вода не повертала сили, лише злегка заглушала жар і біль у тілі. Тож коли останні резерви вичерпалися, я опустилася просто на холодну підлогу ванної й знепритомніла.

Наступне пробудження було більш чітким. Я відчула, як сонячне світло б'є мені в очі. Відвернулася, скривившись від болю і раптом згадала, де знаходжуся і що зі мною сталося за останні дні. Це змусило прокинутися.

Все ще не розплющуючи очей, я підвелася, знову спираючись на раковину. Спробувала знайти кран, але, як і минулого разу, поверхня була гладенькою, без будь-яких важелів чи кнопок.

– Можна мені водички, – мій голос звучав настільки хрипло, що навіть сама не зрозуміла ні слова.

Згодна, просити у простору було нерозумно, тому я дуже здивувалася, коли мені відповіли.

«На здоров'я».

Мені здалося чи це прозвучало глузливо? За секунду мені вже стало байдуже, бо звідкись зверху полилася вода, і цього мені було достатньо.

Трохи збадьорившись від «водних процедур», я нарешті набралася сил і розплющила очі. Знадобився якийсь час, щоб зір прийшов у норму. Після цього я змогла розгледіти ванну кімнату, в якій перебувала, і заразом себе в невеликому дзеркалі.

– О, господи! – вигукнула я, навіть голос прорізався.

«Правильно говорити: «О, хранителю». У цьому світі немає Бога», – уїдливо прозвучало в думках.

Я навіть розгубилася від такої заяви. І взагалі хто це говорить у моїй голові? Це що побічний ефект від закляття? Типу спеціальна пропозиція: повертаєш незайманість – роздвоєння особистості отримуєш у подарунок.

«Я не роздвоєння особистості», – ображено протягнув голос.

– Гаразд, – великодушно погодилася я. – Тоді шизофренія.

«Я твій дух-хранитель», – нехай я не бачила свого співрозмовника, але прозвучало це з такою гордістю, що я уявила, як він здійняв підборіддя.

– Дух-хранитель кажеш, – зацікавлено протягнула я. – Один із тих дванадцяти?

«Ага».

– Тоді покажися, – нетерпляче зажадала я, пройшовши назад у кімнату й вмощуючись на ліжку. – Я готова. Бачиш, навіть сіла.

Кілька секунд нічого не відбувалося, і я вже збиралася поквапити особливо сором'язливих, але тут простір переді мною завібрував, і повільно проявився силует... кота. Серйозно?

– Е ні, – підняла я руки. – Це вже було. Кажи чесно, ти родич Бальтимора, і ви вирішили наді мною пожартувати.

– Нічий я не родич. Я дух-хранитель роду. Точніше конкретно твій дух-хранитель.

– А є різниця?

– Так. Знання хранителів не можуть повною мірою належати людині, тому в кожного еміра є свій дух-хранитель. Він народжується разом із новим членом роду і є частинкою душі людини та частинкою самого хранителя. Ось я створений з твоєї сутності, тому опікуюся тільки тобою. А Бальтимор – це хранитель короля Ігеліуса.

– Але ж ви обидва наділені частиною одного й того самого хранителя.

– Навіть від одного хранителя ми отримуємо різну кількість дару. І це вже залежить саме від еміра, тобто тебе. Що більше ти гідна магії роду, то більше сили і знань буде в моєму розпорядженні, а отже, і в твоєму.

– Фух, – зітхнула я, – як усе складно. Краще скажи, як тебе звати.

– У мене немає імені. Ти маєш його дати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍