Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"

на жаль, бу­ли значно глиб­ши­ми, а «творців» бу­ло не­зрівнян­но більше, ніж на це натя­кала не надто вправно від­фо­то­шо­пле­на фо­то­графія.

В її ори­гінальній версії поряд із Гру­ше­вським та Вин­ни­ченком си­діли й стоя­ли їхні сорат­ни­ки, провід­ни­ки недов­гові­чної Украї­нської Народної Респу­блі­ки. На їхніх місцях те­пер красували­ся на­ші облич­чя — на під­твердже­н­ня оче­ви­дної паралелі між недо­лу­ги­ми лі­бе­рала­ми поча­тку XX сто­лі­т­тя та їхніми сьо­годні­шніми ще недо­лу­гі­ши­ми спад­коє­м­ця­ми. Близько ста років то­му ті добродії змарну­вали чу­довий на­че­б­то шанс збу­дувати незале­ж­ну державу. Вияви­ли­ся без­надійни­ми лу­зе­рами — наївни­ми й без­від­повід­альни­ми, зара­же­ни­ми лі­бе­ралі­змом і па­ци­фізмом — сме­ртельни­ми недугами в то­му сві­ті, де право ви­значає си­ла і де пере­мо­жець отри­мує все, зокрема й право напи­сати нам остаточну версію історії.

Те­пер і я по­трапив до ці­єї ко­горти лі­бе­растів і то­ле­растів, а мо­же, й — стра­шно подумати! — фе­дерастів. І зрозумів, що ніяки­ми фо­то­шо­пами вже не змо­жу зми­ти ці­єї га­ньби.

2.

Далеко­го 1980 року аме­ри­канський політо­лог Оле­ксандр Мо­тиль опублі­ку­вав ду­же добру кни­жку про украї­нський на­ціоналізм між­воєн­ної доби — «Поворот праворуч». Вона зали­ши­ла­ся, на жаль, май­же непомі­че­ною, бо ж і Украї­ни тоді як та­кої не бу­ло — ні на гео­графі­чних мапах, ні на ментальних. Вона бу­ла лиш примі­ткою на полях рі­зноманіт­них руси­ци­сти­чних та совє­то­ло­гі­чних дослі­джень, а от­же, й окрема пра­ця про неї не мо­гла мати істо­т­но­го значе­н­ня.

Мо­тиль тим ча­сом доводив, що украї­нський на­ціональний рух від само­го поча­тку був пере­ва­ж­но проє­вропейським і про-демократи­чним — із простої при­чи­ни: для лі­дерів цьо­го ру­ху прозахі­дна орі­є­нта­ція бу­ла єдиною реальною мо­ж­ли­вістю від­ме­жу­вати свою краї­ну від автократи­чної й засадни­чо анти­захі­дної Росії. Саме на Заході вони му­си­ли зна­йти той альте­рнати­вний політи­чний і си­м­волі­чний центр, який мо­гли би про­ти­стави­ти, бодай уявно, мо­гу­т­ньо­му імперському центрові. Вони бу­ли, мо­ж­на сказати, захі­дни­ками й демократа­ми ми­моволі; геополіти­ка просто не зали­шала їм іншо­го ви­бору.

Си­туа­ція, однак, карди­нально зміни­ла­ся після Першої сві­тової війни, об­умовивши, власне, те, що Мо­тиль нази­ває «поворо­том праворуч». По-перше, авторита­рні, фа­ши­зої­дні і від­верто фа­ши­стські ре­жи­ми стрімко поши­ри­ли­ся в Європі, з огляду на що лі­бе­ральна демократія пере­стала бу­ти єдиною політи­чною опці­єю. А по-друге, мо­ло­д­ше поко­лі­н­ня украї­нських на­ціоналі­стів спря­му­вало свої ресенти­менти, зумовле­ні драмати­чною поразкою від росі­ян і поля­ків, на політи­чних попередни­ків — лі­бе­ральних і соціалі­сти­чних лі­дерів Украї­нської Народної Респу­блі­ки. Мо­ло­дим ради­калам здавало­ся, що при­чи­ною поразки украї­нських на­ціонально-ви­звольних змагань бу­ла не фізи­чна пере­вага су­про­ти­вни­ків і не ни­зький рі­вень на­ціональної сві­до­мості більшо­сті украї­нських селян, не го­тових боро­ти­ся за не­зроз­умілу їм на­ціональну ідею, — го­ло­вною при­чи­ною, вва­жа­ли вони, бу­ла зло­чин­на глупо­та провід­ни­ків УНР, ко­трі бави­ли­ся в лі­бе­ральну демократію, замість дія­ти жорстко й без­ком­промісно, не пере­ймаю­чись ані ле­га­льністю, ані лю­дськи­ми же­ртвами, чу­жи­ми і власни­ми. Вони про­грали більшо­ви­кам саме то­му, що не змо­гли дія­ти по-більшо­ви­цьки — рі­шу­че й не­ща­дно.

Аргумент був не по­збавле­ний глузду. Назагал лі­бе­рально-демократи­чні суспільства ди­намі­чні­ші, конку­рент­ні­ші, ніж авторита­рні, а про­те ця пере­вага проя­вля­є­ться на довшій істори­чній ди­станції, у ци­вілі­за­ційному, зокрема й економі­чному, про­ти­стоян­ні. Нато­мість у без­посередньо­му військово­му зі­ткнен­ні авторита­рні ре­жи­ми не­рі­д­ко пере­мага­ють, оскільки виявля­ю­ться кра­ще змобілі­зовани­ми й го­тови­ми пере­ступати будь-які пи­сані й непи­сані прави­ла заради поставле­ної мети. У кла­си­чному фільмі Оле­ксандра Довже­нка «Арсенал» (1929) є промови­стий епізод, ко­ли УНР-івський урядовець хоче роз­стріля­ти більшо­ви­цько­го сабо­та­ж­ни­ка, а про­те не мо­же ви­стріли­ти йо­му в облич­чя й наказує поверну­ти­ся до стіни. Більшо­вик від­чу­ває сла­б­кість інтелі­гента і від­мовля­є­ться. «Стріляй в облич­чя!» — ка­же він і, поки урядовець вага­є­ться, під­ходить, заби­рає в ньо­го пісто­лет і ка­же глузли­во: «Що, не мо­жеш? А от я — мо­жу!» — і стріляє в су­про­ти­вни­ка без жодних вагань, жа­лів і роз­мі­рковувань про абсо­лю­т­ну вартість лю­дсько­го жи­т­тя.

Європа 1930-х років на рі­зні ла­ди під­тверджу­вала мо­торо­шну ефе­кти­вність більшо­ви­цько­го ти­пу політи­ки. Й украї­нські «інте­гральні на­ціоналі­сти» — поді­бно до британських, гол­ла­ндських, французьких, іспанських ко­лег — від­кри­вали у фа­ши­стській ідео­ло­гії пова­ж­ну альте­рнати­ву як комуністи­чній за­грозі, так і лі­бе­ральному дека­дансові. Декому з них був близький на­ци­стський расизм, хоча більшість усе-та­ки ви­знача­ла на­ціональну іденти­чність не кровни­ми узами, а ло­я­льністю. Для без­державної на­ції незале­ж­ність бу­ла справді ку­ди істо­т­ні­шою, ніж ет­ні­чна чи­сто­та; в цьо­му сенсі всі рі­знови­ди украї­нсько­го на­ціоналі­зму, зокрема й інте­гральні, бу­ли до­стат­ньо інклю­зи­вни­ми. Украї­нські на­ціоналі­сти бу­ли го­тові спів­пра­цю­вати з будь-ким, хто давав їм шанси на на­ціональну державність. У 1920-х роках вони під­три­му­вали більшо­ви­ків, ко­трі споку­си­ли їх своєю політи­кою так званої «украї­ніза­ції». Але у 1930-х роках, ко­ли ця політи­ка заверши­ла­ся масовим вини­ще­н­ням украї­нської інтелі­генції та селя­нства, вони знову зверну­ли по­гляд на Захід у пошу­ках сою­зни­ка, здат­но­го по­сприяти їхнім державни­цьким устремлі­н­ням.

Єдиною державою в то­гоча­сній Європі, що хо­ті­ла й мо­гла пору­ши­ти повоєн­ний статус-кво і ревізувати наявні кордони, бу­ла на­ци­стська Німеч­чи­на. Захі­дні украї­нці, ко­трі після паді­н­ня ЗУНР вва­жа­ли се­бе під оку­па­ці­єю Польщі, зроби­ли при­родну, здавало­ся б, ставку на «воро­га сво­го воро­га» — і про­грали по­двійно. По-перше, то­му що на­ци­стів узага­лі не ці­кави­ла украї­нська державність — навіть та­ка маріонеткова, як сло­ва­цька або хорватська. І то­му вони не вага­ю­чись від­прави­ли всіх украї­нських провід­ни­ків у концта­бір, щойно ті нава­жи­ли­ся у червні 1941-го про­го­ло­си­ти у Львові державну незале­ж­ність.

А по-друге, по­при всі на­ци­стські ре­пресії й пере­слі­дува­н­ня, бандері­вці так і зали­ши­лись у масовій сві­до­мості «на­ци­стськи­ми ко­ла­борантами» — від­повід­но до пані­вно­го істори­чно­го мі­фу про них, напи­сано­го пере­мо­ж­ця­ми. Саме совє­тська версія істори­чних подій утверди­ла­ся по­всюди як «зага­льнові­до­ма» і навіть «науково доведена» істи­на. Бандері­вці, дарма що від 1941 року вою­вали і з на­ци­стами, і з советами, бу­ли то­та­льно ском­проментовані анти­украї­нською пропага­ндою як гі­тле­рі­вські посі­паки, крово­же­рні уби­вці, втіле­н­ня всіх найгі­рших лю­дських, чи, рад­ше, нелю­дських рис. Сло­во «бандера» стало в совє­тській ново­мові чи­мось на зразок кри­мінально­го звину­ва­че­н­ня про­ти ко­ж­но­го незруси­фі­ковано­го, незсовє­ти­зовано­го украї­нця — при­близно так само, як напів­кри­мінальне оскарже­н­ня «сіоніст» вживали до ко­ж­но­го не до кі­нця зсовє­ти­зовано­го єврея.

Советам вдало­ся дис­креди­тувати сло­во «на­ціоналіст» до та­кої мі­ри, що навіть по двад­ця­ти роках незале­ж­ності ли­ше кі­лька від­со­тків респондентів у зага­льнона­ціональних опи­тува­н­нях зі­знавали­ся в при­хи­льності до на­ціоналі­сти­чної ідео­ло­гії чи в го­товості го­ло­сувати за канди­дата, що окреслює се­бе «на­ціоналі­стом». З ці­єї ж при­чи­ни не увінча­ли­ся успі­хом спроби деяких емі­грантських груп від­нови­ти в Украї­ні довоєн­ну Орга­ніза­цію Украї­нських На­ціоналі­стів і, взага­лі, від­роди­ти бандері­вську тради­цію інте­грально­го на­ціоналі­зму. Усі ці старі-нові орга­ніза­ції так і ли­ши­ли­ся маргінальни­ми, яки­ми мані­пу­лю­вали рад­ше російські та украї­нські спец­слу­жби, аніж га­дані заоке­анські спонсори.

І все ж зали­шаю­ться не до кі­нця зроз­уміли­ми два пи­та­н­ня. По-перше — як і чо­му ни­зька популя­рність бандері­всько­го інте­грально­го на­ціоналі­зму в сьо­годні­шній Украї­ні по­єд­ну­є­ться з досить ви­сокою популя­рністю само­го Бандери та пов’язано­го з йо­го ім’ям парти­зансько­го ру­ху (принаймні в захі­дній ча­сти­ні краї­ни)? І по-друге — як