Читати книгу - "Із праху посталі"

І Будинок, і дерево, і Сім’я, і Прабабуся, і Сесі на горищному піску, і Тімоті зі своїм супутником Арахом в одному вусі, й мишею на плечі, й Анубою на колінах застигли в очікуванні найбільшого з усіх пришесть…

Розділ 9

День повернення додому

— Ось вони, уже в дорозі! — сказала Сесі, незворушно лежачи на високому запиленому горищі.

— А де вони зараз? — не приховуючи захвату, вигукнув Тімоті, визираючи з вікна.

— Хтось над Європою, а хтось над Азією, дехто понад Островами, ще інші — над Південною Америкою! — продовжувала Сесі із заплющеними очима, при цьому її довгі, чорні вії ледь тремтіли, а швидкий шепіт злітав із розтулених вуст.

Тімоті ввійшов у кімнату на горищі, ступаючи по голій паркетній підлозі.

— А хто вони?

— Дядько Ейнар і дядько Фрай, а ще кузен Вільям. Ой, я бачу Фрульду і Хельґара, тітку Морґіану й кузину Вівіан! Ось і дядько Йоганн. Усі вони швидко наближаються!

— А вони в небі? — вигукнув Тімоті, його оченята аж світилися з цікавості. Отут, біля ліжка, він виглядав не старше своїх десяти років. Надворі гуляв вітер. Ззовні Будинок був темнуватим, дещо освітленим лише сяйвом зірок.

— Хто у повітрі, а хто пересувається землею, по-різному, — мовила Сесі крізь сон. Вона лежала непорушно, вдивляючись у себе й озвучуючи побачене. — Я бачу щось схоже на вовка. Воно переходить темну річку саме там, де трохи мілкіше, просто над водоспадом, а зоряне сяйво мерехкоче на його шкурі. Я бачу, як високо здіймаються кленові листочки. А ще я бачу маленького кажана у польоті. Я бачу безліч істот — хтось пробирається лісом, хтось проковзує через слизьке гілля у кронах. Усі вони прямують сюди!

— А вони встигнуть до завтрашнього вечора? — Тімоті схвильовано вхопився за краєчок простирадла. — Вони будуть тут вчасно? — З-під комірця у Тімоті, як чорний маятник, збуджено пританцьовуючи, звисав павук. Малий схилився над сестрою. — Встигнуть до Дня повернення додому?

— Так, звісно, що так, Тімоті! — зітхнула Сесі. — Іди собі! Дозволь мені помандрувати у місця, які я люблю!

— Дякую!

Коридором Тімоті побіг до своєї кімнати застеляти ліжко. Він прокинувся саме тоді, коли заходило сонце і щойно замерехтіли перші зорі. Малий прибіг до Сесі, адже йому так кортіло із кимось поділитися своїми переживаннями.

Поки Тімоті умивав своє лице, павук обплів його тонку шию срібним ласо.

— Ти лишень подумай, Араше, вже завтра — переддень Усіх святих!

Він підійняв обличчя і поглянув на своє відображення у дзеркалі. Це люстерко було єдиним, дозволеним у домі. Воно — поступка мами в його «недузі». Ох, якби тільки він не був таким хворобливим! Він відкрив рота, оглянув погані зуби, якими наділила його природа. Наче два ряди кукурудзяних зернят — округлих, м’яких і жовтих. А його ікла? Тупі камінці!

Сутінки огорнули все навколо. Геть спустошений, Тімоті запалив свічку. Впродовж минулого тижня уся Сім’я жила по-старосвітському. Вони спали вдень, а прокидалися на заході сонця, щоб поквапитися з підготовкою.

— Ой, Араше, якби я тільки міг спати вдень, як усі інші!

Він узяв підсвічник. Якби тільки мати міцні зуби, як сталеві вістря! Чи принаймні такий дар, як у Сесі, що могла вивільняти свою думку і мандрувати єгипетськими пісками уві сні! Але ні, він навіть боявся темряви! Він спав у ліжку! Не в цих чудових, вишуканих, відполірованих скринях! То й не дивно, що сім’я оминала його десятою дорогою, наче він був єпископським синком! А якби хоча б крила виросли за плечима! Він оголив свою спину, оглянув її. Ніяких крил. Ніяких польотів!

Знизу долинали таємничі й вабливі звуки. Чорний лискучий креп прикрашав усі зали, стіни, стелі та двері. Сичання тоненьких чорних воскових свічок на балюстраді сходової клітки. Мамин і Татів голоси відлунювали від стін підвалу.

— Ох, Араше, невже вони справді дозволять мені бути на бенкеті, — сказав Тімоті. Павучок закрутився на кінчику своєї шовкової ниточки, сам-самісінький. — Не тільки приносити поганки і павутинки, розвішувати креп або розрізати гарбузи. Я маю на увазі бігати, стрибати, кричати, сміятися, чорт забирай, бути гостем на бенкеті. Так!?

Замість відповіді Арах сплів на дзеркалі павутинку, в центрі якої було одне слово: Nil![5]

На першому поверсі одна-єдина кішка носилася як навісна, а одна-єдина миша пронизувала стіни нервовими, скребучими звуками, немов викрикуючи повсюди: «День повернення додому!» Тімоті повернувся до Сесі, яка міцно спала.

— Де ти зараз, Сесі? — прошепотів він. — У повітрі? На землі?

— Скоро, — пробурмотіла Сесі.

— Скоро, — радість осяяла обличчя Тімоті. — Всі святі! Скоро!

Він позадкував, вивчаючи тіні дивних птахів і звірів, що скакали по її обличчю.

Біля відкритих дверей підвалу він відчув запах вологої землі.

— Тату?

— Давай сюди! — викрикнув Батько. — Хутчіш!

Тімоті вагався досить довго, щоб розгледіти тисячі тіней, які зривалися зі стелі, обіцяючи скоре прибуття гостей, а потім кинувся у підвал.

Тато перестав натирати довгу скриню. Постукавши по ній, він звернувся до Тімоті:

— Давай, начисть її до блиску для дядька Ейнара.

Тімоті був вражений.

— Дядько Ейнар такий високий! Футів сім?

— Вісім!

Від рук Тімоті скриня засяяла.

— І важить двісті шістдесят фунтів?

— Триста! — фиркнув Батько.

— А що всередині коробки? Простір для крил? — вигукнув Тімоті.

— Простір, — розсміявся Батько, — для крил.

О дев’ятій годині вечора Тімоті вискочив на вулицю у жовтневу погоду. Подував непевний вітерець — то теплий, то холодний, і Тімоті години зо дві блукав ліском, збираючи поганки.

Він проминув ферму. «Якби ж ви тільки знали, — промовив він до освітлених вікон, — що зараз відбувається у нашому Будинку!» Тімоті забрався на вершину пагорба і поглянув на місто, що мирно спало собі за декілька кілометрів звідси, на круглий годинник, що білів високо на церкві. «Ні, ти також навіть не здогадуєшся,» — подумав він. І поніс поганки додому.

У підвалі відбувалась церемонія: Батько монотонно наспівував темні слова; білі, як слонова кістка, руки Матері рухались у дивних благословеннях. Тут зібралась уся Сім’я, крім Сесі, котра залишилася лежати нагорі. Але ні, Сесі була тут. То вона поглядала очима Байєна, то Самуелевими, то Маминими, легкий порух — і ось вона дивиться вже твоїми, а за мить закотила очі й уже зникла.

Тімоті молився в темряву.

— Будь ласка, я тебе благаю, допоможи мені вирости й стати таким, як ті, хто скоро будуть тут. Ті, хто ніколи не старішає, не помирає, принаймні так говорять, що вони не помирають, хай там що, або ж уже давно померли, але ось Сесі кличе їх,