Читати книгу - "Пiснi, Степан Васильович Руданський"

Моя ха­та - чорні го­ри,

А пос­те­ля - камінь го­лий;

Мої брат­тя - ко­му го­ре,

Мої брат­тя всі со­ко­ли.

Де во­ро­га зав­ва­жа­ють,

Як блис­кав­ка, наліта­ють.

Моє сер­це ве­се­литься,

Як за­пу­кає руш­ни­ця,

Як ту­рецькую ско­ти­ну

Неживою з ко­ня ски­ну

Та го­ло­ву йо­го пся­чу

На колі своїм по­ба­чу.

Квітчу го­ру не квітка­ми -

Турецькими го­ло­ва­ми;

Квітчу плечі свої сербські

Турецькими жу­па­на­ми.

Турки кулі ви­ли­ва­ють,

Кулі турків по­би­ва­ють.

Здоров бу­ду - то при­бу­ду

І до твої, аго, ха­ти

І з жінкою твою бу­ду

Цілу нічку но­чу­ва­ти,

Твій тю­тюн бу­ду ку­ри­ти,

А ко­ра­ном борщ ва­ри­ти.

Візьму, аго, ко­ня тво­го,

Тогді бо­сий ти пос­ка­чеш;

Візьму, аго, ме­ча тво­го,

Тогді прас­ни­цю по­ба­чиш.

Та ще те­бе, вра­жий діду,

Осідлаю та й поїду.

Тогді сво­го до­ко­наю,

Псячу го­ло­ву зру­баю.

Твоє м'ясо бу­де в полі,

Голова на час­то­колі,

І го­ло­ву чер­ви сто­чать,

А пси пси­ну роз­во­ло­чать.

Тобі го­ре, сер­бе-бра­те!

Ніхто не йде по­ма­га­ти.

Тілько сам ти між го­ра­ми

Справляєшся з во­ро­га­ми.

Сербин крик­не - б'є руш­ни­ця,

Тим Сербія і дер­житься!