Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"

4

Не встигла я примиритися зі зникненням одного чоловіка, як загинув Деніел. Чомусь я не сумнівалася в жорстокості його брата-близнюка і в тому, що він, не замислюючись, встромить братові ніж у спину.

Не встигла оговтатися від появи Демісона і його нічим не завуальованих намірів, як мало не захлинулася від жаху, почувши зі своєї кімнати несамовитий крик няні Аліма. Я кинулася на звук, відчинила двері і захолола від побаченого - два солдафони з практично однаковими обличчями і в дивно димлячих мундирах намагалися схопити Хані, яка захищала від них мого сина, кидаючи в солдафонів невеликі кульові блискавки. Алім нестямно кричав десь за її спиною. У мене серце обірвалося, почувши його крик.

- Негайно припиніть, - рявкнула я, і кинулася до Хані.

Як не дивно, почувши мій голос, чоловіки завмерли, обернулися, а потім слухняно відійшли трохи вбік, пропускаючи мене. Якщо чесно, то я не очікувала, що вони послухають мене так, як раніше. Няня з видимим полегшенням кинула на мене швидкий погляд, але навіть не подумала опустити палаючих магією рук.

- Вибачте мені, пані. Але ви наказали нікого не підпускати до малюка. А ці... - вона обурено кивнула в бік застиглих, немов живі роботи, чоловіків. - Ці хотіли забрати його...

- Це не правда, люба Капрісуель, - звідкись із-за невеликого дивана - єдиного предмета розкоші в цій кімнаті, пролунав каркаючий голос.

Я одразу впізнала в ньому нового медика, якого Деніел призначив на місце Ноли, що покинула нашу колонію. Не знаю, хто саме назвав його медиком, але цей бовдур навіть пологи як слід не зміг прийняти у мене - просто зомлів у найвідповідальніший момент. Добре, що тоді поруч, звісно, абсолютно випадково, опинилася Хана. Саме після того, як вона допомогла моєму Аліму з'явитися на світ, я і наполягла на тому, щоб її залишили при мені. Ісідіанці з величезним небажанням жили в нашій колонії, але, як не дивно, дівчина так само швидко і легко погодилася з цією пропозицією, як і мій чоловік...

Або, він, усе ж таки, мені не чоловік?!

З-за дивана, крекчучи і щось бурмочучи, виліз "доктор" Айс. Його одяг так само був місцями пропалений, як і в солдафонів.

- Ми не збиралися забирати малюка.  Я всього лише хотів узяти в нього крапельку крові і... ввести під шкіру цей маааленький чип.

- Щооооо? - здивувалася я.- Який ще чіп? Та як ти посмів наблизитися до мого сина без мого дозволу?

- Дорогенька, мені й не потрібен ваш дозвіл. Я тут за наказом батька хлопчика.

Що?! Але докторишка навіть не став чекати запитань, а сам поспішив пояснити:

- Командор Деніел Огго наказав чипувати всіх мутантів, що мешкають у колонії. Про вашого хлопчика він розпорядився особисто - окрім чіпа я маю обстежити його, так би мовити, можливості.

- Пішов геть! - почувши цю маячню, я з кулаками кинулася на нещасного. Щоправда, так і не встигла дістатися до нього - він вискочив із кімнати ще до того, як я досягла її середини. Побачивши це, я обернулася до солдатів Демісона.

- Негайно залиште мою кімнату, - закликавши всю свою силу волі, я вимовила якомога спокійніше. І видихнула з полегшенням, коли вони беззаперечно підкорилися.

Тільки після цього я знайшла поглядом свою дитину - вона із захопленням смикала спідницю Хани, лежачи біля її ніг.

- Вибачте, Капріс. Я змушена була його покласти на підлогу, щоб звільнити собі руки. Я... не вмію закликати магію однією рукою.

- Ну що ти, Хано. Я тобі вдячна. Але боюся, тепер нам із тобою доведеться розлучитися. І думаю, для тебе буде краще, якщо ти залишиш поселення землян і повернешся до себе додому. Тут незабаром буде небезпечно для тебе.

- А для Вас? - зухвало зіщуливши одне око, запитала дівчина. - Для Вас тут буде безпечно?

Я уважно подивилася на дівчину. Що вона знає? Чи варто розповісти їй про свій план? До речі, що народився всього хвилину тому?

- Для нас тут теж більше не безпечно, - кивнула я. - І я збираюся...

- Тікати? - підказала Хана, підхопивши Аліма, який весело загукав, на руки.

- Бігти, - погодилася я, дивуючись здогадливості цього дівчиська.

- І куди ж ви підете самі? Ви ж навіть багаття не вмієте розпалити. Не кажучи вже про те, щоб захистити себе від хижака або бандита. Чи не простіше відправити прохання про допомогу вашим сестрам?

Геніальна ідея. Є лише одне "але" - у нас з Алімом немає часу на очікування цієї самої допомоги. Боюся, Демісон не відступиться від свого, і незабаром у кращому разі я опинюся в його ліжку. А в гіршому... ні, про гірше я навіть думати не буду.

Я забрала в неї сина, накинула на себе важкий оксамитовий плащ, подарований мені однією з сестер за кров'ю, і попрямувала геть із кімнати.

- Краще послухай мене, Хано. І йди геть, - тихо додала, вирішивши не посвячувати її в подробиці плану.

А план був до непристойності простий - негайно вибратися з колонії, не привертаючи до себе уваги. Сховатися в затишному місці, і - заснути. Так, так! Заснути! Уві сні я швидше зможу звернутися до однієї з дівчат, яких усі вважають моїми сестрами. Хоча це не зовсім так - просто свого часу їхніх і моїх батьків було створено в різних пробірках, але з одного й того самого біологічного матеріалу. Ось так і вийшло, що, не будучи справжніми сестрами, ми, все ж, були родичками.

Я мчала нескінченними коридорами і сходовими маршами, вирубаними просто в скелі. Важкий плащ шмагав мене по ногах, немов величезні крила. Тільки коли під поділ шовкової сукні забрався вітерець, я раптом зрозуміла, наскільки легковажно вчинила, не вдягнувши свій старий комбінезон. Так, він не відповідав негласній моді, що панувала на Ісіді. Так, він був місцями потертий, а місцями і зовсім мені малий. Але все ж, це був комбінезон, а не невагома туніка і майже прозорі шаровари.

Коли до виходу залишалося метрів тридцять, я раптом помітила тривожні погляди охоронців, що стояли біля дверей, якими вони раз у раз кидали в мене.

Що таке? Невже вони вміють тривожитися? Невже злякалися мене? Щось тут не в'яжеться...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍