Читати книгу - "Дністер і смарагдовий медальйон. Перще випробування!, Анастасія Лобойко"

-Ем… Я не… - Ляна не знала, що сказати. Їй не вдавалося глянути Андрієві в очі, надто яскраве полум’я жевріло у них. - Я просто…

-Ти мені чомусь ніколи не казала, що я тобі не байдужий, - лукаво глянув на неї хлопець.

-Бо я сама нещодавно це зрозуміла, - Роксоляна нарешті підвела очі вгору, - Тай як я тобі сказала б це? - і вона теж посміхнулася.

-Так і сказала б, - пошепки мовив Андрій.

Секунди невблаганно спливали у небуття. Ляна дивилася в карі очі Андрія і чітко бачила там своє відображення… Раптом, без найменшого попередження, хлопець міцно пригорнув її до себе рукою, нахилився і Роксоляна відчула на своїх вустах дотик його губ, легкий, теплий дотик і дрож по всьому своєму тілу. Це була така приємна мить, яку Ляна хотіла б переживати знову і знову. В цей момент вона зрозуміла, що її з Андрієм пов’язує щось особливе. Щось таке, що не можна передати ні словами, ні піснею, ані будь-чим іншим! І власне, це…

-БАБАХ!!!

Андрій і Ляна відскочили одне від одного, як обпечені.

-Стьопа... - вигукнув Андрій і почав роззиратися по небу. Раптом почувся ще один вибух і величезна хмара різнокольорових вогнів здійнялася високо вгору. Ляна з Андрієм перезирнулися і чимдуж побігли туди, звідки вилетіли іскри. Довгенько їм довелося шукати, звідки Стьопа пустив той феєрверк. На щастя, він випустив ще один і аж тоді друзям вдалося знайти місце зупинки табору.

Оййй, що то було… Навіть Андрій зі Стьопою - і ті зігнулися в три погибелі під криками вожатого, який ніяк не закінчував горлопанити. Діти вже дивуватися почали, як це він ще не охрип.

Аж ось вожатий (як вони потім довідались, його звали паном Семеном) закінчив свою тираду і дозволив новоприбулому товариству сісти біля вогню, на останок додавши: ,,Я з ними тут скоро помішаюся! До білої ноги мене доведуть, гультіпаки. Дурдом, та й годі!’’

-Та він уже й так помішався, жевжик нещасний. - шипів Стьопа, сидячи біля вогнища. - Ще раз до мене поварнякає і я, клянусь своїми колекційними машинками, - натовчу йому пику. - пожартував він. Друзі ж-бо знали - свої машинки Стьопа віддасть хіба-що в спадок і тільки за умови того, що вже буде доходИти.

-Ага, ми в цьому навіть не сумніваємося. - замислено посміхнувся Андрій.

Стьопа недовірливо на нього зиркнув.

-Ти, друже, якийсь останнім часом ніби теє… макоцвітний. - зі смішкОм мовив він. - І хто це зайняв твої думки?

-Це ти про що? - спитав Андрій і нервово зиркнув на дівчат.

-Не про що, а про кого, - вишкірився Стьопа. - За моїми підрахунками, ти мав прибути до оцього лежбища на 5 хвилин швидше від нас з Танею. Але ти, мабуть, не йшов, а повз. Твої думки явно хтось заполонив. До речі, я це вже давно помітив. Ще відтоді, як…

-Слухай, неправильні ці твої підрахунки. - буркнув Андрій. - І взагалі, якого доброго ти до мене приколупався?

-Парладоньте, шановний, але я ваш друг і хочу знати, що діється у вашій душі.

-Стьопа…

-Ага.

-А не пішов би ти?

-Куди?

-Куди твоя душа бажає, - відрізав Андрій.

-Та будь ласка, - поблажливо посміхнувся товариш.

Він підвівся, взяв Таню за руку і прошепотів їй щось на вухо. Вона хитрувато посміхнулася і кивнула головою на знак згоди.

Ляна та Андрій здивовано стежили за друзями. Спочатку Стьопа з Танею стали перед вогнищем і Ляна відразу здогадалася, що вони хочуть зробити, хоча бачила, як Андрій і далі сидить, вигнувши свою праву брову від здивування.

Тоді Таня і Стьопа міцно взялися за руки. Ляна бачила, що подрузі трохи лячно, тому, коли та схвильовано на неї зиркнула, підбадьорливо підморгнула. Всі затихли й стежили за парою. І от Таня зі Стьопою відійшли, (перед тим Стьопа знову щось прошепотів дівчині на вухо), а тоді, з усіє сили розігнавшись, стрибнули через язики полум’я. Чесно кажучи, Ляні на мить здалося, що вогонь дещо опустився, аби Стьопі й Тані було легше перескочити, ніби хотів довести, що вони справді міцне подружжя… Ну, як подружжя? Поки що ні, але, скоріш за все, - колись…

Як не дивно, поки ці двоє стрибали, то ні на мить не випустили руки одне одного. Всі навколо були вражені. Після цього з’явилося купа охочих пострибати через вогнище. Навіть цей намаханий, чудний вожатий не забороняв - Івана Купала ж. Проте він ходив і щоразу охав та ахав, коли хтось перестрибував, чи то в парі, чи то поодинці. Надто вже перестрашений, видно…

Потім усі дівчата взялися плести віночки з квітів, які росли поблизу. Вінки, звичайно, вийшли некамільфо, але це нікого не хвилювало. Шкода тільки, що пускати їх було ніде. Але і це не розцінили за проблему. Деякі дівчата просто давали вінки своїм товаришам, а деякі лишали у себе, на пам’ять. Ляна теж сплела віночок і, на якусь мить, завагалася, чи залишити його собі, чи, може, подарувати…

Дівчина мигцем зиркнула на Андрія й відразу ж зловила погляд його карих очей.

Проте… Роксоляна не подарувала. Вона поставила цей вінок на голову і так сиділа з ним, час від часу поправляючи, бо він постійно перекособочувався.