Читати книгу - "Білий попіл"

він за тобою стежить.

— І що він на це відповість?

— Мають значення не його слова, а пропозиція його господаря. А запропонує він, Тарасе, найбільшу оборудку в твоєму житті. Й ти — погодишся, — вицідивши останні краплі скотчу, він поставив склянку на підлогу. — Бо я врятував твою сраку від пазурів Лисиці лише заради цього діла.

— Ось що я тобі, рятівникові дорогому, скажу… — я поставив свою склянку на підвіконня, підійшов і, вхопивши його лівою рукою за барки, підвів із крісла. — Про це все розкажеш мені ти, і не завтра, а просто зараз.

— Тобі в двері гамселять, — перебив мене Томаш.

Хоч доти я нічого й не чув, але вже за мить, і справді, пролунав наполегливий стукіт. Відпустивши Томаша, я підійшов до дверей, витягнув сучок і визирнув. Знову нікого.

— Забирайся геть, недомірку! — вигукнув я.

— Мені потрібен саквояж графині, — пролунав голос карлика.

— А щоб тобі… Забирайся! Немає в мене саквояжа!

— Як це?! Якщо ти не зміг виграти підвіску, то хоча б гроші поверни!

Зізнаюсь, я не відразу згадав, що підвіска, власне, лежить у мене в кишені. Відчинив двері.

— На! — і я простягнув здивованому карлику підвіску.

Він витріщився на прикрасу, піднісши до самих очей, потім заходився крутити в руках і уважно роздивлятися, ніби не міг повірити, що це — не облуда.

— Ти ж казав, що тобі не вдалося…

— Так і було. А тепер шморгай звідси!

— Графиня буде вельми вдячна, — промуркотів карлик, заховавши підвіску.

— Тоді хай передасть свою вдячність чимскоріш, мені потрібні гроші.

— А наш саквояж? 

— Матері твоїй хиря… Я повернув вам викрадену коштовність — чого вам іще від мене треба?

— Нагадаю, що за планом ти мав обчистити злодюг до нитки, щоб їм довелося поставити на кін навіть цю підвіску. Тому графиня сподівалася, що ти повернеш згадану суму. А ще нагадаю, що твій гонорар становив половину цих грошей, тож ми тобі точно нічого не винні. Це по-перше. А по-друге, — це ти нам завинив.

Я навів на нього пістоль, який увесь цей час тримав у руці.

— Ану, нагадай-но мені, це лише в кота дев’ять життів, чи в карликів — теж?

Він перелякано відступив, а я захряснув двері.

— Нашу половину грошей доведеться повернути, пане Білий! — вигукнув карлик з-за дверей і мерщій потупотів сходами геть.

Найприкріше, що — хоч як крути — таки його правда. Чортів Томаш, і звідки він узявся на мою голову.

Лунко грюкнула віконниця.

— Томаше, — гаркнув я, кинувшись до кімнати. — І не думай утікати!

Але там його вже не було. Вікно, що виходило на дах, знову було відчинене, й вітер калатав віконницями. Біля крісла в порожній склянці лежав недопалок його самокрутки.

— Томаше! А щоб тобі чорно було… — тихо промовив я у вікно.

Зазвичай я снідав у якому-небудь шинку на Спаській. Вечорами тут гриміла музика й можна було легко знайти собі розвагу до душі — від приязної балачки до п’яної бійки. Та зранку деякі з цих кабаків перетворювалися на цілком пристойні каварні, подекуди — з терасами, де приємно було випити чашку кави і з’їсти яєчню або ж, на французький лад, який-не-який круасан.

Того ранку я обрав «Галіцію» — у них були дивовижні тістечка — і саме уплітав останні хрумкі крихти, аж помітив типа в котелку. Він стояв через дорогу — купував газету в хлопчака. Може, я б його і не зауважив, якби не люлька в зубах. Хоча, звісно, людців, які ходять у котелках і курять люльки, в Києві не бракує… А втім, буде видно…

Я заплатив і вийшов; неквапно попрямував у бік Межигірської. Тип у котелку притьмом рушив назирці, — газету він тримав перед очима і час до часу поглядав у неї. Я повернув за ріг і пробіг кроків тридцять, марно намагаючись не видати себе стукотом каблуків по бруківці. Опинившись біля арки будинку, я звернув і причаївся за нею. За кілька секунд чолов’яга з газетою, злякавшись, що випустив мене з виду, пробіг повз арку. Коли я вийшов з підворіття, він стояв на перехресті, опершись руками об коліна, і, важко дихаючи, безпорадно вертів головою. Посвистом я змусив його повернутися до мене — й помахав рукою, наче давньому друзяці. Спершу він доволі кумедно намагався вдавати, що знати мене не знає, та потім, збагнувши нарешті, що його викрили, ступив кілька кроків назустріч.

— Що тобі? — запитав я без зайвого розшаркування.

— Мій пан хоче призначити вам зустріч, — непевно відповів тип у котелку.

— І чому ж досі не призначив?

— Він не певен, що ви — саме та людина, яка йому потрібна.

— Що ж, відчаюго… Давай-но зробимо так: просто зараз підемо до твого пана, і він швидко збагне, що помилявся.

— Зараз не можна, пане.

Моя долоня лягла на його потилицю, щоб притягнути цю мармизу ближче, і я відчув неабиякий опір: цей тип у котелку таки здоровий бугай, і якби довелося помірятися з ним силами, мені було б непереливки. Не зрушивши його голову ні на йоту, я сам нахилився до нього й тихо сказав:

— Ти, мабуть, невмирущий, якщо так зухвало стежиш за мною. Або ж ти — карлик.

— Чому карлик? — щиро здивувався він.

— Кажуть, вони мають по дев’ять життів.

Чоловік розгублено кліпнув.

— Приходьте опівдні, — попросив він.

— Куди?

— Готель «Жерар». Просто назветесь метрдотелю — і вас проведуть.

Я ніколи не любив грати за чужими правилами, але цього разу навряд чи мав вибір. Насунув котелок йому на очі й подався геть.

Опівдні екіпаж висадив мене біля входу в готель «Жерар». Це був триповерховий особняк, біля дверей якого стояв добре вишколений швейцар: щойно я підійшов, тяжкі двері, прикрашені дорогим бронзовим литтям, прочинилися. Довелося дати йому на чай, хоча в кишені я мав тільки дві монети по гривенику. Отже, лишилося саме стільки, щоб узяти бричку додому. Метрдотель, побачивши мене, виструнчився за своєю конторкою.

— Мене звати Тарас Білий, — сказав я, скориставшись порадою шпика в котелку. Хотів було додати, що мені призначено зустріч, але не встиг, — метрдотель уже знайшов відповідний запис у своїй амбарній книзі.

— На вас чекають, — відповів він. — Двадцять третій номер. Це на другому поверсі, коридором — ліворуч.

Коридорний, який звично метнувся підхопити валізи нового постояльця, розгублено вирячився на мої вільні руки. Я помахом дав йому знати, що проводити мене не треба, й уже збирався йти, аж несподівано вирішив запитати.

— А скажи-но мені, голубе, — звернувся до метрдотеля, — на чиє ім’я записаний цей номер?

— Хвилинку… — він знову взявся гортати амбарну книгу, потів звів на мене здивовані очі. — На ваше, пане…

Он воно як. Принаймні добре, що запитав.

Піднявшись і знайшовши «свій» номер, я постукав. Ніхто не відгукнувся. Поглянув на табличку з номером — усе правильно. Постукав знову. Потім натиснув ручку — двері були незамкнені. Я опинився в просторих двокімнатних апартаментах, ідеально прибраних для нових пожильців. Скориставшись з нагоди, я швидко оглянув номер, не оминувши шаф. Чорного ходу не було, вікно виходило на вулицю — через нього не втечеш. Я витягнув з-за пояса великий пістоль і сховав його за подушками дивана, що стояв неподалік од дверей. Потім сів на цей диван і чекав хвилин зо п’ять, не більше, аж поки двері нарешті відчинилися.

До кімнати зайшов дуже високий чоловік з широкими плечима й кислою міною на лиці, на вигляд йому було років двадцять п’ять. За ним — знайомий мені тип у котелку. Третім поріг переступив ставний кремезний чолов’яга років шістдесяти. Мужні риси його